7. Храм Невідворотного Свідчення

— Вони нас уже бачать, — не надто тихо сказав Шіо, радше для факту ніж для попередження. — І бурхливо вирішують, чи варті ми того, щоб нам відчинили.

Він підійшов до масивних дверей і тричі постукав. Хоча стукіт від м'якої майже котячої лапи, важко було назвати стукотом. Гуркіт за масивними дверима змусив Селіванну на мить пошкодувати, про відсутність арсеналу бойових заклинань.

Її сценарій не передбачав бути звинуваченою в вбивстві батька, намагатися очистити своє чесне ім'я, володіти незрозумілою магією, користі від якої не надто було багато. І варто згадати втечу, ніч в незрозумілому трактирі, і виклик пекельно пса. В обов'язки принцеса Брамфорт входило – належна поведінка, і дотримуватися наказу батька – пов'язати долю з тим, з ким скажуть. Чи думала вона, що стрімголов бігатиме по підземеллю палацу? Точно ні.

Мить – і зсередини почулося повільне відсунення засува. Двері прочинилися рівно настільки, щоб у щілині з’явилася тіньова фігура. Очей не було видно, але їх погляд відчувався фізично.

— Нам потрібні провідники, — сказав Шіо з таким спокієм, ніби в цьому житті його ніхто й ніщо не лякало, звісно окрім відьми з чудо крамниці.

Тиша. Потім низький, майже шепітливий голос:

— Провідники не працюють із кожним.

— І все ж ви нас впустите, — холодно відповів Шіо, саме з тою манерою, яку називають – зухвальством чи божевіллям.

Щілина повільно розширилася. Селіванна відчула, як крижаний холодний запах вогкості та старого дерева вдарив їй у ніс. Усередині було темно, тільки кілька кволих смолоскипів кидали світло на кам’яну підлогу.

Вони зайшли. Двері за ними зачинилися з важким звуком засува.

Тайрон залишився зовні, сховавшись у глибокій тіні. Його погляд ковзнув по віконницях, по даху, по невидимих швах у стінах. Він знав: тут повно потаємних ходів, і якщо щось піде не так, він знайде, як влізти всередину.

“Впустили вас, значить… тепер питання, чи випустять добровільно. Не хотілося б розносити цю будівлю по камінцях!”

Усередині було тихо – аж до різкого, наче з глибини, шелесту. Повітря тремтіло від запаху сирості, каменю й старого воску. Селіванна ступила на кам’яну плиту – вона ледь не ковзнула, бо підлога була волога, ніби щойно вилили відро води.

В очі одразу впали смолоскипи. Їхнє світло не було звичайним – жовте полум’я віяло зеленуватим відтінком, і тіні, що відкидали вони на стіни, рухалися самі по собі, злегка відстаючи від жестів тих, хто стояв поруч.

— Ласкаво… — почав той, що відчинив двері, і його голос на останньому слові переріс у глухий шепіт. — … просимо.

З глибини залу вийшли інші. Вони не мали чіткої форми – наче силуети людей, але їхні обличчя ніби зрушувалися з місця, тонули в тіні й знову збиралися в подобу рис. То нагадувало, як вода коливається від камінця: все змазане, нечітке, але від того ще більш жахливе.

— Ти привів чужу, Шіо, — промовила одна істота, жіноча на голос. В її силуеті часом просвічувала біла кістка, то зникаючи, то виринаючи знову. — Чужа не завжди проходить.

— Вона не чужа, — заперечив Шіо, навіть не кліпнувши. — Вона шукає Храм.

— Багато хто шукає, — відказав інший, хрипкий і низький, з двома розмитими головами, які час від часу мінялися місцями. — Але не всі варті побачити Свідчення.

Селіванна відчула, як спина вкрилася гарячим потом, хоч у трактирі було холодно, мов у склепі.

“Що, якщо вони не пустять? Що, якщо я провалю цю перевірку, навіть не знаючи правил?”

Одна з істот вийшла ближче. В її руках з’явилася миска з водою. Вода світилася блідим світлом, а на поверхні ледь відчутно рухався малюнок – наче спіраль, що втягувала в себе погляд.

— Перевірка проста, — прошепотіла вона. — Подивися й скажи, що бачиш.

Шіо підштовхнув Селіванну хвостом, щоб та рушила вперед:

— Усе буде добре. Вони завжди так роблять.

Вона хотіла відповісти, але язик злипнувся. Вдихнувши, ступила вперед і нахилилася над мискою.

Спершу бачила лише своє відображення – бліде обличчя, темні кола під очима, тремтячі губи. Але потім риси спотворилися, вода сколихнулася, і з глибини виринуло зовсім інше. Кров на мармуровій підлозі. Рука її батька, безсило простягнута вперед. І вона – із кинджалом у руках.

— Ні! — схвильований крик вирвався з її губ. — Це не так! Неправда!

Істоти загуділи, їхні голоси злилися в моторошний хор. Деякі тіні на стінах розчинилися й почали рухатися в її бік, загрозливо видовжуючи руки.

— Брехня чи правда, — пролунав той самий шиплячий голос, — не нам судити. Ми показуємо те, що веде тебе. Якщо твоя дорога побудована на крові, то храм тебе відкине.

Селіванна відступила, серце гуло в грудях. Вона відчула, що ще трохи – і її змусять відповісти тут і зараз, зізнатися в тому, чого вона не робила.

Шіо виступив уперед, його голос різко відрізав гул:

— Досить. Відколи це ви почали накладати ілюзії, примушуючи говорити брехню?!

Істоти завмерли. Вода в мисці стихла, залишивши лише темний круг. Тоді жіночий голос промовив: