6. Дорога до закинутого трактиру

Будинок мовчав. Лише потріскування свічки в коридорі нагадувало, що світ ще рухається далі, живе своїм темпом. Тайрон пішов кілька годин тому – просто зник у ніч, не пояснивши, куди й навіщо. І хоча вона сама дозволила йому йти. Очікувати, що він пояснить куди пішов, марно, та все ж щось всередині неї неприємно й холодно заворушилося.Тепер Селіванна ловила себе на тому, що дослухається до кожного шурхоту, сподіваючись почути його кроки.

Вона пройшла коридором в бік купальні. Морракс задрімав майже відразу, щойно Тайрон пішов.

— Ти, мабуть, чекала іншого, — почувся низький, оксамитово-муркотливий голос просто з тіні біля дверей.

Вона обернулася й побачила Шіо, який розвалився на м’якому килимку, ніби на троні, згорнувши лапи так, наче вони належали статуї, а не живому створінню.

— А ти що тут робиш? — знизала бровами вона. — Шпигуєш?

— Я? — Шіо удав, що ображений, навіть припідняв підборіддя. — Я лише охороняю твій спокій. Не кожна принцеса заслуговує на те, щоб під її дверима чатував найкращий представник свого роду.

— Найкращий…роду морракс? — в її голосі ковзнула посмішка.

— Найкращого, — серйозно кивнув він. — І, до речі, твій пекельний пес втік. Поки сама його не покличеш, не прийде. Май на увазі.

— Він… пішов у своїх справах. Я ж відпустила.

— Звісно, — з удаваною повагою нахилив голову Шіо, — адже не личить ставити запитань тому, хто вміє гарчати так, що вуха в’януть. Та все ж… — його хвіст ліниво бив по підлозі, — він п’є.

— П’є? — здивована перепитала вона.

— Ель або ром, мабуть. А може, чиюсь довіру. У нього сьогодні дуже… соціальний настрій. А сьогодні йому точно є що топити в келиху.

Селіванна відчула, як у грудях ворухнувся неспокій вже вдруге, але намагалася приховати це за маскою байдужості.

— Все ти знаєш та бачиш, але чомусь завжди говориш напівправду.

— Бо повна правда – це страшна річ, Ваша Світлосте, — він примружився. — Особливо, коли її чує той, хто щойно вирішив розслабитися в гарячій ванні.

Селіванна ще раз кинула погляд на Шіо, але той вже розтягнувся на килимку, примружив очі й удав, що заснув.

Вона пройшла до купальні, зачинивши за собою двері. Кам’яна підлога була холодною. Селіванна відчинила клапан, і потік тепла залив мідну ванну, піднімаючи клуби пари.

Залишивши змінний одяг на гаку, вона повільно опустилась у гарячу, пінисту воду. Будинок справді був чарівним і майже нічим не поступався зручностями палацу, хіба що тут не було настирливих слуг, які слідкували за кожним її кроком.

— Ти спиш? — зручно вмостившись, вона відкинула голову на край ванни.

За дверима хвіст ритмічно вдарив по підлозі.

— Ні, — озвався Шіо з тією ввічливою зверхністю, яка йому була притаманна.

Гаряча вода з шипінням продовжувала заповнювати ванну.

— Розкажеш тепер мені за той компас? — кинула вона крізь шум води.

— Ти й досі думаєш, що він окрема річ? — муркнув він, і в його голосі бриніло ледь помітне задоволення, наче від гри, в якій він випереджає суперника.

— А хіба ні? — вона трохи підвелась, зацікавлена зміною тону.

— Не метафора, — м’яко, але впевнено промовив Шіо її слова з минулого. — Стрілка справжня. І компас теж. Тільки… іноді він не лежить у кишені. Інколи він дихає, розмовляє й навіть дряпає двері, якщо його довго ігнорувати. І смакує м'ятними льодяниками.

Вона завмерла, відчувши, як на шкірі пробіг холодок, не зважаючи на гарячу воду.

— Хочеш сказати, що…

— Що тобі не треба його шукати, — перебив він майже лагідно. — Бо він уже давно сам тебе знайшов. І, як будь-який справжній компас, я завжди вказуватиму туди, куди тобі судилося йти… навіть якщо ти цього не хотітимеш.

Вода в ванні нарешті зупинилася, і в тиші чомусь почулося, як у коридорі хтось тихо, ледь чутно, позіхнув.

— Варто мені самій було скласти пазли, очевидне було на поверхні. Ти вивів мене з палацу, привів до таверни Мірена, і та відьма, яка тобі до вподоби. Ти знав за Тайрона, і знав… Шіо, а звідки ти знав, що в тої відьми є справжнє ім'я?

— Вона його зробила тим, ким він є. Тож не дивно, що в неї є його ім'я, — ліниво позіхнув Шіо, відповідаючи так, наче й ця інформація була очевидною.

— Тобто… істотою можна стати? Такою могутньою? Як же я відстала від магічного світу…

— Це тобі не чаювання в саду палаца. Зробила. Ще і як зробила. Він може й шкодує, та вороття нема. За все треба платити, і не завжди ціна подобається. Ти он заплатила щастям, — з легким докором озвучив морракс. — Одним з ймовірних звісно, — додав він туманно.

— Якщо він став пекельним псом, до цього ким був?

— Святі льодяники, ну точно не морраксом він був. Людиною, а ким же ще йому було бути.

— З'явився він зовсім не як людина.

— А ти що очікувала, справді побачити песика? — його голос бринів насмішкою, але в ній вчувалась якась невимовна втома, наче він забавляв дитину, яка надто часто ставить ті самі питання.