5. Чорна печатка та обов'язок

Генерал Ровін Варел завжди виглядав так, ніби сам бог війни взявся виліпити його з мармуру й подарував бездоганну зовнішність в додаток до гострого розуму. Йому щойно виповнилося тридцять п’ять, але він вже мав за плечима десятки переможних кампаній, блискучу репутацію й неймовірну популярність далеко не лише серед солдатів. Високий, зі стрункою постаттю, яка більше пасувала б дворянину при дворі, ніж командиру на полі бою. Його обличчя було різко окреслене – чітка лінія щелепи, прямий ніс, високі вилиці, глибокі сірі очі, які, здавалося, бачили крізь людину. Волосся – темно-каштанове, злегка розкуйовджене, хоча ніколи не виглядало неохайно. І навіть у цю мить, коли він неквапом перекладав останні папери до дерев’яного ящика, його вигляд залишався досконалим: форма без жодної складки, манжети сорочки трохи виглядали з-під мундира, запонки виблискували сріблом.

Молодий лейтенант Фрей Кьорхіс, на вигляд не старший за двадцять п’ять, стояв у дверях кабінету, тримаючи кашкет у руках так, ніби той важив кілограм зо двадцять. Темно-русяве волосся, розпатлане від нічного вітру, здавалося невпевненим продовженням його погляду – прямого, але з тінню тривоги, яка ніяк не сходила з обличчя.

Він довго не наважувався заговорити, ковзнувши поглядом по старих картах на стінах і столі, де ще пахло чорнилом і свіжими паперами. Та коли тиша стала нестерпною, він обережно розтиснув губи:

— Пане генерале, мені… мені не зовсім зрозуміло. Вам не надходили ніякі накази, жодних звинувачень… Чому ви складаєте обов’язки? Це ваше рішення?

Ровін зупинився, притримавши кришку ящика. На мить здавалося, що він і не почув питання. Потім повільно зітхнув і подивився на хлопця поверх плеча. Його погляд був м’який, майже батьківський – з тією ж теплою іронією, якою він не раз підбадьорював солдатів перед битвою.

— Рішення… Так, моє, — відповів він спокійно. — Є речі, лейтенанте Кьорхіс, які не вкладаються в накази. Буває час, коли навіть найвідданіший вояк має зробити крок назад.

— Але чому зараз? — хлопець зробив крок ближче. — Ми на межі великої реформи. Ваш голос важливий. Ваша присутність – вирішальна.

— А ще бувають моменти, коли присутність однієї людини – це як привид минулого, — тихо відповів Ровін. — Часом, аби щось зрушилось уперед, потрібно прибрати камінь, що стоїть у річці. Навіть якщо цей камінь роками стримував течію.

Лейтенант відкрив рота, аби ще щось сказати, але замовк. Генерал говорив надто спокійно, надто впевнено, ніби давно вже змирився з цим рішенням. Він закрив ящик, зафіксував замок і поклав ключ у кишеню. Його рухи були акуратними, вивіреними до дрібниць.

— І що тепер? — ледь чутно спитав юнак.

— Тепер… — генерал зупинився біля вікна, де сонце починало золотити обрій. — Тепер хай прийдуть нові голоси. Світ не стоїть на місці, а я… я просто втомився дивитись, як усе повторюється. Втомився від тиші після кожної перемоги. І від голосів, які не дають спокою вночі.

Він не пояснив більше. Не згадав, що саме вчора отримав чорну печатку — знак, який не передається словами, але означає одне: тебе помітили ті, хто не хоче, щоб ти продовжував. Не зізнався, що сни його вже кілька тижнів були сповнені попелу й ланцюгів. І що вчорашня розмова з посланцем старого роду стала вироком, а не пропозицією.

Замість того він поправив рукави, ще раз провів рукою по гладкій поверхні столу, ніби прощаючись. І нарешті, з тією самою вродженою гідністю, якою його завжди захоплювались, Ровін Варел вийшов з кабінету. Тихо. Без пафосу.

Чорна печатка. Це не був не просто лист, скріплений воском зі знаком давнього дому, не був лише наказ, викарбуваний сухим почерком. Вона палала. Ні, не вогнем, а чимось іншим – холодним, нещадним. Усе, чим він був, усе, чому вчив інших – честі, дисципліні, відданості – тріщало, коли він читав ті слова.

«Принцеса Селіванна Брамфорт. Жива – загроза. Мертва – спокій. Знайти. Знищити.»

Вони назвали її загрозою. Він бачив у ній світло.

Той день...

Вони сиділи на краю обриву, під західним сонцем, пили надто солодке вино й обговорювали безглузді казки дитинства. Вона сміялася, не прикриваючи вуст рукавичкою, як пасувало б принцесі. Її волосся розвівав вітер, а на вустах був аромат стиглих груш. І тоді – лише один поцілунок в щоку. Той, що майже не порушував етикет. Він не міг переступити межі, вона могла. А потім нічна прогулянка, де вона знову перетнула першою межу й поцілувала його. На її вустах все ще був аромат стиглих груш, який п'янив більше ніж будь-який міцний алкоголь.

Він не бачив її з того дня. Аж до цього наказу.

Його пальці ще раз торкнулися чорної печатки на конверті, що лежав в його кишені..

Це був шанс обіграти смерть. Тимчасовий король хотів голови принцеси, бо боявся її імені. А Ровін… Ровін хотів знайти її першим.

Не щоб убити. А щоб сказати: “Біжи. Але не від світу. Від нього. Від них. І… можливо, від мене теж.”

Бо як тільки він натрапить на її слід – доведеться зробити вибір, страшніший за будь-який інший у його житті: виконати наказ… чи зрадити присягу дану короні.

***

Дощ, що дрібно сіяв із самого ранку, втихомирив шум гарнізону. Генерал Ровін Варел спускався кам’яними сходами штабу, не озираючись. він тепер точно не має жодного стосунку до всього цього. Плащ важко зсувався з плечей, темний від вологи. Його кроки лунали рівно, наче відміряли останні хвилини, проведені в цій фортеці.