4. Ланцюг для пекельно пса

— Отже, я маю ім’я пекельного пса. Вартового брами. Того, хто тримає в страху всіх істот… — Селіванна подумки знову прочитала ім'я на клапті, а потім мовила тихіше: — І саме його я маю змусити мені служити? А якщо він відмовиться? Або гірше – забере мою душу?

Морракс кілька довгих, мовчазних секунд просто дивився на неї – його очі не кліпали, не блимали, лиш палахкотіли десь у глибині, як залишки згаслого багаття. Нарешті він зітхнув – важко, наче вся вага світу лягла на його кістляві маленькі плечі й закручені ріжки.

— Святі м’ятні льодяники… — пробурмотів він, — я вже думав, адаптаційний період минув. І що ми пройшли етап “а що буде, якщо я все зіпсую й викличу пекельну катастрофу”.

Він примостився на край старої балки що була частиною огорожі й звісив хвіст час від часу ним махаючи як маятник.

— Ти не просто маєш ім’я. Ти володієш справжнім іменем. А це значить, що ти – якір. Суть, що тримає душу прикликаного. Коли хтось вимовляє справжнє ім’я істоти, і та чує його – вона вже немає вибору. Воля обривається. Починається зв’язок. А якщо є зв’язок – є служіння. Безумовне. Безвідмовне.

— І все? Без опору? Без ризику?

— Ім’я – це не просто слово. Це ключ. Це первинний код, відбиток душі. Його не змінити. Не сховати. Саме тому кожна розумна істота, що хоч раз стикалася з чаклунством чи ритуалами, бере собі інше ім’я. Псевдонім, маску. Бо інакше – ти відкритий. Ти беззахисний коли знають твоє справжнє ім'я.

Він на мить замовк, наче чекав, чи вловила вона глибину.

— Гадаєш, чому жодна з істот не наважувалась атакувати королівство Велфеор? — він повільно підняв очі. — У твоїй родині зберігались не лише клинки та армії. А й цілі книги справжніх імен. Родинна магія ґрунтується на ім’ямовладді. Багато хто з істот навіть підписував угоди, в яких самі відкривали свої імена – в обмін на захист, на силу, на збереження родів. Але це завжди означало: твоя воля більше не твоя.

Селіванна на мить знітилась.

— А як щодо тебе?

— А що зі мною не так? — кіт щиро здивувався.

— Шіо – це твоє справжнє ім’я?

— Так! — гордо відповів він, аж шерсть на хвості затремтіла.

— Але ж… його знають усі. Хіба воно не повинно бути таємницею?

І в ту ж мить Шіо театрально закотив очі.

— Довго ж ти тягнула з цим питанням… — пробурмотів він, торкаючись лапкою срібного нашийника на шиї. Той ледь засвітився – по ньому пробігли крихітні руни, мов вогники. — Мене частково створили і не просто як охоронця. Я – компас. Страж. Прив’язаний до самої крові твого роду. Від самого моменту народження я пов’язаний із твоєю лінією. Тобто…

Він зробив паузу й насупився.

— Хоч би тисячу разів хтось вимовляв моє ім’я – це нічого не змінить. Я вже служу. Не можу зрадити. Не можу перейти до іншого господаря. У твоїх жилах тече та сама кров, що колись уклала угоду про моє створення. Тому… — він скривив морду, — доводиться мати справу з тобою.

— А якби я не була з твого роду?

— То я б дивився на тебе крізь вогняну завісу, і дуже ймовірно – добряче припалив б тобі п’яти. Іронія, знаю… — він зітхнув. — Але ми не вибираємо угод. Ми їх виконуємо.

Селіванна опустила очі на клапоть паперу. На звороті, ледь тьмяно, блимали чорнильні рядки заклинання. Її палець ледь тремтів.

— А він… точно не зжере мене?

— Якщо порушиш ритуал і неправильно зачитаєш ім'я – цілком може. Якщо не будеш впевненою — може. Якщо впадеш у сумнів – теж може. Але якщо скажеш ім’я як слід… — Шіо зиркнув на неї серйозно, — …він стане твоїм. Ланцюг палає, зв’язок скріплюється. І навіть пекло вже не зможе його забрати.

— І куди ж тепер? Де мені викликати цього пекельно пса? — запитала Селіванна, затискаючи клапоть паперу в пальцях, мов щось живе.

Шіо озирнувся – погляд його ковзнув по темних вікнах навколо, по кривих тінях від ламаних парканів і сухих деревах, що шепотіли щось одне одному в гіллі. Він повів її за собою – тихо, пружно ступаючи, немов не хотів, щоб ніч чула кроки.

— Все те з крамницею, це ж справа в перехресті? — шепнула Селіванна.

— Так. Крамниця стояла там, де Ревучий Бір зустрічається з дорогами, що вже зникли з мап. — Морракс говорив швидко і хрипло, ніби намагався вкласти більше змісту в кожен подих. — Тепер, коли вона пішла, перехрестя повернуло собі обличчя – поселення, яке більше не знають навіть духи. Закинуте воно, але не повністю. Життя жевріє. Дещо таки залишилось.

Вони вийшли на вузьку вуличку, де будинки стояли, мовчазні й зігнуті від часу, із забитими вікнами й дверима, які більше не відчинялись.На тій вулиці не жило нікого вже сотні років, але повітря ще пам’ятало дим, їжу і дитячий сміх.

— Туди, — показав хвостом Шіо, зупинившись перед низьким будинком із проваленою стріхою і дверима, на які хтось давно наче навмисне прибив поперечну дошку – ніби не для захисту від грабіжників, а щоб щось не випустити зсередини.

— Це безпечно? — запитала принцеса, втупившись у потемнілий ґанок.

— Ні, — знизав плечима кіт. — Але в нас є його ім’я. А це більше, ніж безпека.