3. Крамниця і її власниця "Хтозна-що"

Сонце ще не встигло піднятись високо, коли Селіванна розплющила очі. Її тіло було дивно легким, як після сну без снів, але з відлунням сили, що спала і нарешті прокинулась. Хоча щодо останнього було чимало сумнівів. Чи справді сила якась в принцесі прокинулась, чи все ж вона сама собі вигадала надихнувшись випадком із люмінією.

Повітря в кімнаті пахло полином та свіжим хлібом. Десь унизу м’яко потріскувала піч. Коли вона спустилася то внизу на неї вже чекав стіл зі сніданком: теплий хліб із зернами маку, варення зі смородини, що пахло димом, і темний напій, пряний та густий, як сама ніч. Шіо сидів на підвіконні, грівся в променях сонця й неквапливо наминав м'ятні льодяники, ховаючи ще два за щоками.

Все було таким розміреним, спокійним, зовсім не таким як в палаці. І ось цей непідроблений спокій, саме в нього Селіванна й не могла повірити.

“Десь має бути підступ… може каверза…”

Її думки обірвалися. Мірен з’явився тихо, мов тінь, яка давно була тут, просто чекала моменту. Він підійшов до її столика й сів навпроти неї, перед цим повільно поклав на стіл невелику, стару книгу з товстими сторінками, прошитими вручну.

— Ось. Це тобі.

Обкладинка книги була зі шкіри, м’якої як мох, з втиснутими символами, що тьмяно світилися при торканні.

— Книга доріг, які майже забулись, — промовив Мірен спокійно, у своїй манері, яку Селіванна не до кінця розуміла. — Колись я збирав це, коли ще ходив світами не як знахар, а як шукач. Іноді корисно знати, хто дивиться на тебе з кущів, або ж із власних снів.

Селіванна обережно взяла книгу. На обкладинці була витончена ілюстрація – звивиста річка і маленькі крилаті істоти над нею. Все було зроблено вручну, не магічно.

— Що це?

— Мій невеличкий подарунок. Тут зібрані описані мною істоти, яких ти навряд чи зустрічала раніше, чи чула про них взагалі. Якщо доля знову підкине тобі… скажімо, далеко не люмінію, а когось екзотичнішого, принаймні будеш знати, чи краще тікати, чи пригостити її медом, — підморгнув він.

Вона повільно відкрила книгу. На першій же сторінці була намальована істота, схожа на сплетіння з коренів і вогню, з підписом: Ґрімел – лісовий брехун. Ніколи не погоджуйся на його гру. Навіть якщо пропонує перемогу. Далі була: Хелікра – та, що шепоче в очеретах. Не слухай її вночі. Вона знає твої страхи й примножить їх. Хелікра завжди говорить правду. Але не всю. Істота була зображена високою з тілом із вицвілого очерету, прозорим черепом, крізь який було видно світляків. Далі сторінка і на ній зображувалося грудаста водяна істота з риб’ячими очима і руками, вкритими мохом. Зуби були схожі на морські мушлі. З підписом: Сарнур – береговий скрук. Він запропонує обмін – рибу на спогади. Якщо приймеш, забудеш найкращий або найгірший день свого життя. Далі були: урнекс, лімвіра, дріксан. На кожній сторінці була химерна ілюстрація – створіння, яких вона ніколи не бачила. Книга була справжнім бестіарієм. І такого точно не викладали на уроках.

— Хто їх намалював? — прошепотіла вона, гортаючи сторінки з дивним трепетом.

— Я. Але не завжди сам. Деякі... самі малювались уночі, коли сторінки були ще порожні.

Шіо фиркнув і зістрибнув з підвіконня.

— Ну все, тепер ти офіційно чарівна принцеса зі зручним польовим довідником з монстрології, — сказав він, клацнувши зубами. — Якщо зустрінеш когось із трьома головами – гортай на “Т”. Тричерепанці зазвичай кусаються першими.

— Не жартуй, — буркнула вона, але посміхнулась.

Мірен, злегка нахиливши голову, дивився на неї довше, ніж було потрібно.

— Ти вже чуєш, — тихо мовив він. — І це лише початок. Пам’ятай: не всі імена приємні на слух, і не всі істини – зручні. Але ти маєш слух. А отже – вибір.

Слова Мірена знову мали занадто глибокий сенс, який Селіванна не надто розуміла, а просити пояснення було соромно. Тож не знайшов що сказати, вона просто почала снідати, відклавши книгу неподалік від себе, щоб ненароком не забруднити.

***

Вона зупинилася на порозі. Останній раз озирнулася: Шіо щось невимушено мурмотів, хитаючи хвостом практично як справжній кіт, хіба що не терся їй об ногу; Мірен стояв, згорблений і спокійний, наче дерево, що бачило десятки віків. Його очі світилися м’яким теплом.

— Ти завжди зможеш знайти нас, коли насправді шукатимеш, — мовив він, ніби відповідаючи її думкам. — Але не раніше.

Вона кивнула, стиснула книгу в руці й ступила через поріг.

Сонячне світло вдарило в очі різко й несподівано, неначе хтось різко підняв завісу зі сцени. Вона озирнулась… і побачила лиш порожнє місце. Жодного будинку. Жодного сліду трактиру. Лише стара, покручена верба, що хиталась на вітрі, й дорога, що вела вперед.

— Що?.. — прошепотіла вона, на мить зупинившись.

Навіть повітря тут стало іншим. Прозорішим. Сухішим. Усе, що було всередині “Тихого Перелому”, здавалося сном – і водночас відчувалося в тілі, як справжнє. Селіванна озирнулась ще раз, марно шукаючи хоч якусь ознаку – хоч уламок дерева, хоч клаптик даху.

Та там, де ще кілька секунд тому був прихисток і спокій, тепер шуміла трава, поруч з нею морракс.

— Пішли вже, — нетерпеливо промовив Шіо. — Чи ти вже встигла передумати? І листок сантїї сподіваюся ти не витягнула з чобота?