2. Син Коріння

— Святі м’ятні льодяники… — прошепотів Шіо, виглянувши з-за плеча Селіванни, опинившись на нього в лічені секунди. — Їх троє. І, здається, хтось із них сьогодні снідав розлюченим кабаном. Негайно – тікаємо. Ліворуч, через пролом, і вниз – там близько вихід. Майже близько…

Він зник у повітрі, наче хтось затягнув штору між світами, а Селіванна метнулась ліворуч не роздумуючи ні хвилини більше. Її ноги ковзали по кам’яних плитах, що вже вкривались мохом і часом. У грудях палало, в легенях стукала лють, а за спиною лунало клацання щелеп – ритмічне, мов похмурий марш. Ставати вечерею для істот в її плани точно не входило.

Тунель під палацом тхнув вогкістю, духотою і… липкою темрявою. Вузький, низький, зі стінами, що дихали сирістю старих секретів. Магічні ліхтарі, колись вмонтовані в камінь, давно згасли як і світлова кулька в руці Селіванни. Лише бліде сяйво, яке тьмяно пульсувало попереду, вказувало напрям. Вона бігла, ловлячи рівновагу на слизьких плитах, іноді спотикаючись об коріння чи уламки, що нависали згори.

Позаду чулося шурхотіння яке стрімко наближалося.

“Метал по каменю? Ні – пазурі. Вони близько. І вони знають, куди веде цей тунель!” — невтішні думки вертілися в її голові.

— Шіо, як далеко ще?! — видихнула вона в простір.

— Якщо скажу “трохи”, ти повіриш мені? — його голос, ледь чутний, линув з темряви попереду. — Бо тоді – трохи!

Камінь під ногами раптово зник – і Селіванна скотилась по вологому спуску, спорснувши у нижній ярус проходу. Стогін – не її. Стогін – щось унизу. Вона схопилась і побігла далі, не озираючись. Страх додавав адреналіну в її кров.

Нарешті попереду з’явилось майже природне світло. Справжнє. Холодне, лісове, з ароматом мокрої кори. Вона рвонула вперед – і вирвалась на волю, просто в зарості папороті. За плечима ще лунав рев, але тунель залишився позаду.

— Шіо! — видихнула вона, коли темрява перед нею раптово розступилась остаточно.

Природне світло належало люмініям – лісовим істотам, схожим на напівпрозорі пелюстки з крилами, які тремтіли у повітрі, лишаючи за собою сліди сяйва. Вони кружляли навколо неї, шепочучи крихітними голосами, мов вітер у листі. Їхнє світіння було м’яким, сріблястим, і мало в собі щось заспокійливе.

Тоді як Шіо сидів на старому корені, що вигинався з каменю, немов кістка древнього велетня. Селіванна не бачила як саме біг Шіо, і як зміг першим опинитися на вулиці.

Ліс зустрів її холодом і вогкістю. Повітря було вогке, різке, наповнене запахом хвої та чогось ще – глибшого, наче ліси дихали сном, якого не варто було будити.

— Вирхіди – не просто собі домашні собачки на ланцюгу, — мовив Шіо, вилизуючи передню лапу. — Вони вловлюють запах страху, поту й пам’яті. А від тебе нині тхне всіма трьома. Треба це негайно змити.

— Як? — запитала Селіванна, притискаючись до дерева й озираючись.

Люмінії продовжували навколо кружляти.

— Он там, — він кивнув у бік пагорба, де між папороттю сріблилось щось низьке й волохате. — Кущі сарантії. Листя трохи колюче, смердить, як сова, яка замість душу вмилася у відварі з полину і жаб’ячого жиру. Але вирхіди його терпіти не можуть.

Селіванна кинулась до куща без роздумів. Листя справді смерділо – так, що очі засльозились. Вона зірвала кілька листків одночасно і, зціпивши зуби, почала натирати ним шию, руки, одяг. Шіо муркотів позаду, не без задоволення:

— Добре, добре, аж слина тече. Запхай трохи за комір, трохи в кишені. І в лівий чобіт. Ні, не сперечайся – у лівий чобіт! Святі м’ятні льодяники, ти що, хочеш, щоб вони винюхали тебе за двадцять кроків?

— Це… жахливо, — буркнула вона, морщачись.

— Приємності в житті рідко допомагають вижити, — філософськи відповів Шіо, підморгнувши своїм срібним оком. — А смердючий сарантій – часто.

У ту ж мить з-за дерев почулось приглушене ричання. Вирхіди. Люміній як і не було. Розчинилися в повітрі.

Селіванна завмерла, лише дихання видавало її живу присутність. Звук повільно віддалявся. Вони втратили її слід.

— Працює, — прошепотіла вона.

— Святі м’ятні льодяники, ще б не працювало! Я, між іншим, маю досвід в сто років спостерігання за мисливцями з Окружного Місяця. Їхній вождь натирався гниллю, щоб його не чули птахи. І помер на сотому році життя, проковтнувши власну пір’їну. Дивна смерть, але не від вирхід.

Селіванна не зрозуміла історію, як і те, чи справжня вона була взагалі, але не стала на цьому концентруватиу ваги.

— Що тепер? — дихання в неї все ще не вирівнялося.

— Тепер? — Шіо склав лапи, ніби молився, але на його морді майнуло щось схоже на хижу усмішку. — Тепер ти – ніхто. Без запаху, без імені. Але це ж найкращий час, щоб вирішити, ким хочеш стати ти, чи не так?

Селіванна сіла на викривлений корінь, що виростав із землі, мов кістка з глибини. Її серце повільно заспокоювалось, але думки лишались каламутними, мов вода після бурі.

— Я не знаю, хто я без палацу… — її голос ледь не зірвався.

— Ну вибір невеликий, — Шіо знизав плечима, а його хвіст закрутився в кільце. — Можеш залишитись зрадницею-втікачкою. Почнеш нову сторінку життя, може кота заведеш, щоб не було нудно жити. Осядеш у селі сусіднього королівства, будеш жити-не-тужити. Ну або… можемо підняти повстання. З останнім варіантом є певні труднощі, звісно. Але є той, хто тобі з легкістю допоможе втілити всі твої примхи.