Пролог, у якому диявол нудьгує

Дим у “Слизькому Ґелдрі” вився не догори – він повзав, наче мав ноги. Осідав на спинах відвідувачів, залазив у горлянки, лишав присмак старої магії на язиці. Сюди приходили не люди – уламки. Хто забув, ким був. Хто хотів стати кимось іншим. І ті, кому смерть дала відстрочку за хабар. А ще ті, хто жадав поживитися солодкими душами.

Це було не місце для живих. Сюди приходили ті, хто вже помер, але ще не усвідомив. І ті, хто ніколи не мав помирати, але жадав наживи. Трактир був прохідним коридором – між пеклом, порожнечею і ще одним шансом. Якщо мав сміливість – міг поставити свою душу в грі з істотою. І якщо вдача усміхалась – повертатися у світ живих, без пам’яті. Та якщо програвав – ті, хто чекав за темними столами, поглинали душу. В прямому сенсі.

Світло в трактирі було нудотно-жовтим, як у кімнаті де влаштовували довгі допити які не мали кінця та краю. Очні яблука в люстрах пульсували – чи то від спогадів, чи то від страху. Стіни скрипіли, коли хтось говорив правду. Але цього вечора навіть брехуни говорили пошепки.

Бо у самому куті, під потрісканою фрескою з обгорілими крилами, сидів він.

Не просто демон. Не просто мисливець за душами. А той, про кого не варто було навіть згадувати, аби не привернути увагу. Тайрон Уїїл. Пекельний пес. Страж. Суддя за межами правил.

Він сидів неквапно, ліниво крутячи карти в пальцях. Усі знали: якщо він торкався колоди – хтось мав зникнути. Назавжди.

Він носив темний плащ, що здавався живим – тінь, яка ковзала за ним, не торкаючись підлоги. На його лівому зап’ясті – тонкий срібний браслет, сплетений з дрібних ланцюгів, що тихо подзенькували, коли він рухав пальцями. Саме з цього браслета виростали ті самі магічні ланцюги, які мали владу запечатувати душу, і відправляти в самісіньке пекло.

Його лице – надто правильне, щоб бути людським. Як ліплена копія краси, в яку хтось додав помилку. Але саме ця помилка і зупиняла подих. Темне волосся недбало спадало на лоб. У нього були очі кольору грозового попелу. І посмішка – надто повільна, надто впевнена. Як у того, хто завжди знає, чим закінчиться гра.

Його магія не лякала – вона тягнула. Люди та істоти, що мали слабку волю підсвідомо хотіли підійти ближче. Дізнатися. Спробувати. Зіграти з ним. І саме в цьому була найбільша небезпека.

У руці він крутив карти. Старі, з потемнілою сорочкою, що світилася тьмяно-червоним, немов просочена чимось… не кров’ю, гірше. Спогадами про смерть.

— Ще одну ставку? — прошипів чоловік навпроти. Очі, мов у тхора – вологі, занадто блискучі, занадто швидкі.

Його шкіра була тьмяно-сіра, а пальці вивернуті, немов він колись сам себе душив. Можливо, так і було.

— Якщо програєш – скажеш мені своє справжнє ім’я і повернеш до життя давши кілька душ на додачу! — хижо блиснув зубами тхір.

За іншими столами завмерли навіть ті, у кого вже не було сердець. Тайрон повільно підняв виважений погляд.

— А якщо виграю – заберу твою душу, не питаючи дозволу, — сказав спокійно.

— Та-а-акі ставки не зовсім дозволені, — почав було тхір, ковтаючи слова, але вже було запізно.

У повітрі щось змінилось. Карти, які раніше світились ледь-ледь, спалахнули зсередини. Ланцюги на зап’ясті Тайрона затремтіли. Вони любили гру. Вони жадали душу.

— Грай, — прошепотів Тайрон, і слова його лягли на стіл важче за золото.

Карти впали. Тузи. Чотири. Всі чорні. На них – чорні крила, що спадали в Безодню. Не з колоди. З його волі.

Чоловік навпроти застиг. Очі закотилися. Істота, яка була ним, розсипалась. Тіло спалахнуло зсередини синім полум’ям, що не гріло, а заморожувало кістки навіть у спостерігачів. Лишилася лише горстка попелу та запах змитої присутності.. І вираз обличчя бармена, який повільно витер келих, навіть не моргнувши.

Істина прорізала простір. Ланцюги на зап’ясті Тайрона задзвеніли – тихо, але всі у залі почули.

— Хтось ще бажає… випробувати фортуну? — мовив Тайрон. Його посмішка була ледь помітною, а очі блищали з тою ж нудьгою, що притаманна замкненим хижакам – коли полювання нема, але інстинкти ще живі.

Мовчання відповіло йому. Справжнє. Не налякане – паралізоване. Він вже збирався встати. Його тінь заворушилася. І раптом — тріщина в тиші. Не у залі. У реальності.

Його ім’я. Промовлене. Вимовлене правильно. З силою. З кров’ю. З правом.

“Тайрон Уїїл!”

Ці два слова розбудили магію глибше, ніж це дозволено смертним. Браслет палав. Ланцюги оживали. Ім’я вібрувало в ньому, як гачок у плоті.

— А ось це… нове, — прошепотів він, і в його голосі вперше з’явився спочатку інтерес, а потім усвідомлення та гнів. — Хто посмів?.. — прошепотів сам до себе. — Зітру в порох! — в його словах ховалася лють, яку закували примусом в сталь.

Тінь охопила його, змоталась навколо рук, і у наступну мить його не стало. Лишились тільки карти, що обвуглились на краях, і легкий, пульсівний слід у повітрі. Як подих смерті, що ще не вирішила – поцілувати чи задушити.

Коли тінь розсіялась – Тайрона не було. Лише відлуння, запах попелу й притлумлений голос, що шепотів з темряви: “зітру з лиця землі, навіть попелу не лишиться!”