1. Незаконна спадкоємиця(За три дні до основних подій)

“Усі королівства горять. Просто деякі – повільніше, під власною шкірою.”

— Шіо.

“Серце, що плаче – ще не попіл. І якщо ти, досі вмієш відчувати. Значить, не все втрачено.”

— Шіо. 

Селіванна марудилася.

Не нудьгувала, як це роблять діти на уроках етикету, і не зітхала, як панянки при дворі, дивлячись на порожню залу балу. Вона марудилася, як це робить вогонь, замкнутий у каміні. Мовчки. Але жадібно.

У вежі, яку вона вже давно називала своєю – башта “Самотності”, башта “Батькових Настанов”, башта “все-тобі-дозволено-але-нічого-не-можна” – час не йшов, а ліниво стікав по стінах. Равлик і то швидше повз. День і ніч не мали значення. Магія була заблокована. Вартові не відповідали. Батько, як завжди, мовчав.

Але сьогодні все було... якось інакше. Або ж тридцять днів самотності давалися в знаки, і її свідомість почала вигадувати те, чого насправді не було.

Повітря тремтіло. Камені під ногами видавали тепліші вібрації, ніж зазвичай. А у віконній щілині раптом запахло м’ятою.

“М’ята?”

У вежі ніколи не пахло нічим, окрім каменю і розчарування принцеси.

І тут, просто з повітря, ніби його вигладили з туману, на її ліжко впала істота. М’яка. Сіра. З ріжками. Зі спокійною зухвалістю, з якою, мабуть, з’являються тільки істоти з інших світів – або дуже нахабні істоти, що мають схожість з котами.

— Ну привіт, — мовив він, позіхаючи, — я тут, бо ти мене покликала. Ну, майже. Не голосом, а криком зсередини. Дуже голосним, до речі. Я намагався, між іншим поспати. М'ятні льодяники, це все вони. Через них завжди хочеться спати, але ж вони такі ласі, як же від них відмовитися?!

Селіванна втупилась у нього, кліпнула – один раз, другий. Потім повільно сіла на край ліжка, дивлячись, як істота потягнулася, позіхнула, а потім облизнула лапку, ніби щойно прокинулася з денного сну. І поводився на неї так, наче саме він був тут господарем, а вона – його несподівана гостя.

— Це сон, так? Бо якщо ні, то я офіційно збожеволіла, — цілком серйозно вона заявила.

Маленька. Волохата. З довгим хвостом, м’якою попелястою шерстю і парою крихітних ріжків, що стирчали з лоба, мов загублена, безсоромно мила корона. Істота продовжувала майоріти перед її очима. А очі самої істоти світилися – не світлом, а чистим віддзеркаленням місячного молока, неприродно великі. На шиї – металеве кільце-обруч, у який були врізані руни. Вони жевріли тьмяним полум’ям, дихаючи разом із ним.

— Це не сон, — мовив він, не відкриваючи очей які перед цим умиротворено заплющив. — І не божевілля, — додала істота, тепер втупившись в принцесу виваженим поглядом. — Святі м'ятні льодяники, це ж – історія! — натхненно і легким захопленням сказав він. — Між іншим, твоя. І вона щойно почалась. А ще, ти в цій історії – дуже незручна головна героїня. Але мені такі подобаються. Це буде цікаво. Звісно якщо ти виживеш. Ні, то я отримаю напевне свободу. Смерть - може вважатися свобожою? — цілком серйозно запитала істота, дивлячись на принцесу. — Але ні, там немає м'ятних льодяників, а значить така свобода мені не потрібна.

Вона нахилила голову.

— Хто… що ти таке?

Істота скосив на неї блискучі очі, в яких промайнуло щось схоже на насолоду від питання. Тоді як Селіванна перебирала в пам'яті всіх істот, котрих знала, і жодна не претендувала на зовнішність, яка повстала зараз перед нею.

— Я із роду морраксів*. Але звати мене – Шіо, — сказав він. — Провідник. Слухач. Захисник. Наставник. Поштовий голуб для приречених душ. Іноді – коментатор.

— Тобто демон?

Селіванна не впевнена була, чи часом не ілюзія все це. Морраксів вважали дитячою вигадкою, не більше, і жодного документального підтвердження існування цих істот не було.

— Це залежить, з якого погляду дивитися. Якщо ти – людина, тобто принцеса, замкнена у вежі зради, то я – цілком можливо – чудовисько. Але з мого погляду… я просто там, де мав бути. Хоча іноді я справді демон, але не на постійній основі. Чесно.

Він підморгнув – третім оком, яке з’явилося посеред лоба на одну мить і зникло, ніби його й не було. Зате тепер Селіванна помітила малесенький третій ріжок, там де мить назад було третє око.

— Твій світ ось-ось вибухне, принцесо. І я – тут, щоб упевнитися, що ти не проспиш найцікавіше, — промуркотів Шіо й облизав лапку, ніби щойно з’їв щось хрустке й морально сумнівне.

Селіванна нахилилась трохи ближче, все ще не наважуючись торкнутись істоти, але розглядала його із цікавістю.

— Ти ж не галюцинація?

— Святі м'ятні льодяники! Галюцинація не має такого ідеального хвоста, — гордо заявив він, обвиваючи себе пухнастим кільцем. — І таких блискучих рогів. І такого характеру. — Він на мить підняв очі, і вони засвітилися теплим місячним світлом. А потім несподівано серйозно додав: — Я тут, бо ти – остання.

— Що?

— Остання з твого роду. І, що ще важливіше, остання, хто володіє “ім’ямовладдям”.

— Ім’я… чим?

— Ім’явладдя, — повторив він чітко, з гордістю викладача, який уперше пояснює щось неймовірно важливе й дуже елементарне. — Магія, що дозволяє впливати на істоту через її справжнє ім’я. Не "Пушок", не "Тхорик зі Слизького Ґелдра", а справжнє. Ти можеш підкорити. Зв’язати. Визволити. І, у деяких випадках… знищити. Якщо коротко - армію з істот цілком можеш мати.