5.

Розділ 5

  Ранок почався з думки, яку я не планувала думати.

«Сьогодні». Вона крутилася в голові ще до того, як я встигла розплющити очі, ніби нагадувала про себе навмисно. Я лежала, дивлячись у стелю, і ловила себе на тому, що усміхаюся. Без причини. Точніше — з причиною, але я не хотіла називати її вголос. За вікном місто жило своїм звичним життям: машини, люди, ранковий шум. А в мені було дивно тихо. Не тривожно — швидше очікувально. Наче щось мало статися, але не обов’язково велике. Просто… важливе. Я підвелася з ліжка, зробила каву і на мить завмерла з чашкою в руках. Учорашній вечір повернувся в пам’яті уривками: сходи, його голос, тепле «до завтра». Я не будувала планів. Не вигадувала сценаріїв. Але вперше за довгий час мені хотілося, щоб день не поспішав.

  Я вийшла з дому трохи раніше, ніж зазвичай. Повітря було прохолодним, але приємним, і я зловила себе на думці, що йду швидше — ніби боялася запізнитися не на пари, а на власні думки. Університет зустрів знайомим шумом: голоси, кроки, сміх, запах кави з автомата біля входу. Я пройшла повз групки студентів і відчула, як звичний ритм поступово витісняє ранкову тишу. Крістіну я помітила одразу — вона махала мені з коридору, тримаючи в руках стаканчик з кавою.

— Ти сьогодні якась підозріло рання, — усміхнулася вона, коли я підійшла.

— Просто не хотілося поспіху, — знизала я плечима, але всередині знала: причина була зовсім інша. Ми зайшли в аудиторію разом. Я сіла на своє звичне місце, відкрила зошит і спробувала зосередитися. Але думки вперто поверталися не до конспектів. 

— Ти зробила домашнє завдання? — Запитала подруга сівши біля мене.

— Хочеш списати? — Не втрималась я від хитрої посмішки.

— Дуже хочу. — На обличчі Кріс з'явилась ЇЇ фірмова "невинна" посмішка, а потім вона взяла мій зошит і почала шукати потрібне їй завдання. Це було не в перше і як я відчувала не в останнє. Але мені не шкода, хай списує на здоров'я. І якщо чесно, мені для Кріс нічого не шкода, це єдина людина в моєму житті, якій я можу повністю довіряти. Але я їй про це не скажу. Хай і далі думає, що я продам її за банку мого улюбленного енергетика. 

— Чого ти так всміхаєшся? — Крістіна відірвалась від списування і вигнувши одну брову подивилсь на мене.

— Ні, нічого. Списуй швидше, скоро почнеться пара.

 Після пари ми йшли по коридру до іншої аудиторії.  На перерві гомоніли студенти: сміялись, щось обговорювали, будували плани на вечір, були й такі, що бігали за викладачами, щоб ті виправили оцінки. Як на мене, тут було навчатись не просто. Викладачі нас майже не жаліли і я їх не звинувачую, я знаю, що вони готують нас до екзаменів, які відбудуться в кінці року. 

— Мені потрібна кава. — Пробубніла Кріс.

— Розумію, але якщо підемо по каву то не встигнемо на пару. Не хочу нариватись на Ольгу Олегівну. Вона й так завжди кричить за кожну дрібницю. — Ми брали каву не з автомата біля входу, а у кав'ярні напроти універу.

— Згодна. — відповіла подруга і розвернулась до мене обличчям, йдучи задом на перед. — Тоді підемо після третьої пари, бо тоді я точно не витримаю. Я усміхнулась від ЇЇ слів.

— До речі, вчора ... — не встигла я закінчити, як з аудиторії повз яку ми проходили, зненацька вибіг хлопець і врізався в Кріс, після чого вони обоє впали. Я підійшла до неї, щоб допомогти встати. Крістіна почала підніматись потираючи потлицю.

— Ти як? Сильно забилась? — спитала я коли допомагала їй встати помічаючи, що на нас дивляться студенти, які були на коридорі.

— Та схоже на те. Я добряче вдарилась головою. — відказала вона, також помічаючи погляди на собі, а потім, ніби згадала через, що або точніше, через кого впала і сердито зиркнула на хлопця, який теж вставав з підлоги. Він підійшов до нас витираючи свої штани.

— Я прошу вибачити мене. Ти не забилась? — запитав він оглядаючи Кріс, ніби хотів розгледіти її пошкодження. Він був високий, мав спортивне тіло, чорне волосся середньої довжини. Одянгений в коричневі штани та чорну футблку. На руках виднілись татуювання.

— Звісно, що забилась, телепню.— Очевидно, її дуже розлютила ця ситуація. — Чого ганяєш? Ти в дитячому садку чи що? —  Хлопець вирячився на неї, напевно, не очікував такої запальної реакції.

— Мені дуже шкода. Як мені залагодити провину? — потім він перевів погляд на щойну помітившу мене і назад на неї.

— Нічого мені не потрібно. — фиркнула вона до нього. — Ходімо, Аліс.— Я попрямувала за подругою, яка вже пішла в перед.  

— Мене, до речі, Богдан звати! — крикнув хлопець нам у спину.

На що Кріс закотила очі і відповіла собі під ніс, що їй абсолютно все одно. 

  Після інциденту ми з подругою пішли в найближче кафе, так сказати заїсти горе морозивом. Розташувалися ми в куточку, під невеличким вікном, оздобленим штучними рожевими квітами і гирляндою, яка світила блакитними, не надто яскравими вогниками.

— Голова не болить після падіння? — Поцікавилась я у подруги смакуючи своє вишневе морозиво.

— Та ні, все нормально, вже переболіло. До речі, бананове морозиво в шоколаді, доволі непогане. Хочеш спробувати? 

— Я рада, що тобі для мене нічого не шкода, але я не люблю нічого бананове. — Посміхаючись відповідаю. — І я так і не розповіла тобі дещо. —  Очі Кріс загорілися цікавістю.