4. Лисичка

    Глава 4

  Понеділок.  Знову будильник, знову кава, знову я вмовляю себе піднятися з ліжка й повірити, що ще один тиждень у Києві буде іншим. 

  Восьма ранку, я сиджу за партою, трішки сонна, ще трохи заспана, чекаю на викладача. Кріс знову спізнюється. 

  Вчора я провела свій вихідний у ліжку в компанії ноутбука і серіалів. І хоча Крістіна намагалася мене витягнути прогулятися в парку – в неї   нічого не вийшло. 

   Через декілька хвилин я взяла телефон, щоб написати Крістіні де вона вештається та чому її досі нема. Щойно я мала писати, як двері  відчинились і до аудиторії зайшла Кріс. Сьогодні вона одягнула сині джинси, білу блузу, взула чорні босоніжки на невеликому каблуці, волосся накрутила на локони. В руках була чорна сумка.

   Вона пройшлась по аудиторії йдучи до передостанньої парти - на  наше місце. Коли Кріс побачила мене у неї на обличчі одразу зʼявилася усмішка, і я не втримала свою. Ми завжди посміхаємося «на всі 32 зуба» коли бачимо один одного. І ми це не контролюємо, це ніби на автоматі.

— Доброго раночку – сказала Кріс сідаючи біля мене і поцілувала в щоку.

— Ранок понеділка добрим не буває – відповідаю. — Особливо, коли третя пара фізкультура.

— Нічого страшного – з легкою усмішкою відповідає подруга. — Трішки розімнемось в спортзалі, а потім пограємо волейбол. Я от не хочу йти на ТМК.

(Так ми називаємо предмет –  Теорія масової комунікації.)

– Ну ТМК я ще розумію, а от навіщо на журналістиці фізкультура – для мене досі таємниця. – з легкою посмішкою відповідаю.
— Як навіщо ? – Кріс награно здивувалась. – Щоб бігти за зірками, у яких будеш брати інтервʼю. 

Ми з нею росміялись, але не довго, тому що, до аудиторії зайшов викладач і ми розпочали довгу, нудну пару.

  На перерві ми пішли до найближчого фургончика у якому роблять каву, бо Крістіні «потрібна доза американо з молоком, щоб висидіти ще три пари». Собі я замовила лате і ми з кавою в руках помалу поверталися назад до університету.

– До речі, постійно забуваю запитати – Кріс зробила ковток кави, а потім продовжила. – Як там твій новий сусід?

– І гадки не маю, – відповіла я не зовсім впевнено, щільніше притискаючи до грудей свій лате. — Востаннє бачила його в п’ятницю.

  Я сказала це байдуже, ніби між нами й справді нічого цікавого не було. Але щойно ми завернули за ріг корпусу, в голові раптово з’явився його образ — тінь у дзеркалі ліфта, пильний погляд, який я відчувала навіть із заплющеними очима, та голос, що злегка тремтів, але водночас був неймовірно спокійним.

— Ти зараз так це сказала… — Крістіна примружилася й нахилила голову, — ніби тебе це хвилює більше, ніж ти хочеш показати.

Я зупинилася, роблячи вигляд, що поправляю лямку сумки, але насправді вигравала кілька секунд, щоб не видати себе.

— Та ні, просто… — я знизала плечима. — Він якийсь дивний. Але, знаєш, не той тип дивного, коли людина дратує. Швидше — навпаки. Немовби за ним щось ховається.

Крістіна присвиснула й обережно тикнула мене в бік пальцем:

— І що, цікаво дізнатись, що саме?

— Може… — бурмочу, втупившись у край стаканчика. — А може, краще не лізти. Я ж себе знаю.

— Ну, так, ти ж у нас магніт для проблем. Але й для таємничих типів теж, — засміялась Кріс, закидаючи голову. — Не здивуюсь, якщо за тиждень виявиться, що він шпигун чи якийсь зниклий принц.

Я пирснула зі сміху.

— Якщо він принц, я перша покидаю цю казку. Без драм, без інтриг. Тільки кава і спокій, — підняла я вгору свій стакан, ніби тост.

— Ага, розповіси мені потім, коли будеш на балу в діадемі, — підморгнула Крістіна, і ми разом рушили до входу в корпус, розчиняючись у звичному шумі студентського натовпу.

   Пара з теорії масової комунікації минула швидше, ніж я очікувала. Лекція була нудною, як зазвичай, але принаймні лектор сьогодні не ставив нікому питань, і це автоматично зробило її “успішною”. Я механічно занотовувала щось у зошит, не вникаючи, просто щоб виглядати зайнятою. Крістіна сиділа поряд і щось малювала в кутку конспекту — здається, це була жаба в капелюсі.

— Чому саме жаба? — прошепотіла я.

— Відображення мого настрою, — відповіла вона без жодної емоції.

  Коли лекція завершилась, ми обмінялися багатозначними поглядами, і я знала — наступне випробування не для слабких духом: фізкультура.

Переодягальня, як завжди, була холодною, пахло дешевим дезодорантом, а під лавкою хтось залишив розірвану шнурівку. Я зітхнула й сіла, щоб перевзутись.Форму я не любила. Вона була незручна, майка весь час спадала з плеча, а спортивні штани злегка терли на поясі. Але найгірше — дзеркало в кутку. Воно завжди змушувало мене себе оцінювати. А сьогодні — особливо.

“Чого ти чекаєш?” — спитала я себе подумки, натягуючи кеди."Що він раптом знову з’явиться у твоєму житті тільки тому, що ти про нього подумала? Досить фантазувати. Це був просто п’ятиповерховий випадок.” Я встала, зібрала волосся у високий хвіст, і разом із іншими дівчатами рушила до спортзалу.

  В спортзалі  вже мої одногрупники вишикувалися у шеренгу і чекали на викладача. Я швиденько стала до них поруч з Кріс.

— Уф, я думала, запізнюсь, — прошепотіла їй.

— Нічого, він ще не прийшов, — усміхнулась вона. — Думаю, знову буде волейбол, як завжди. Я з полегшенням зітхнула. Волейбол — ще куди не йшло. Головне, щоб не бігати. У цей момент двері в залу відчинилися, і ми всі притихли. До нас увійшов наш викладач фізкультури — Артем Андрійович. З серйозним виглядом, з планшетом у руках, він пройшов кілька кроків, зупинився перед нами і підняв очі.