3. Новий ранок - новий початок

Глава 3

 Сьогодні я прокинулась раніше ніж зазвичай. Спочатку, я довго не могла заснути, а потім цілу ніч крутилася, намагаючись знайти зручне положення. 

  Розплющивши очі я хвилин 10 дивилась в стелю, міркувала над своїм життям, чого я досягла за свої 19, чого ще хочу досягти. Прокручувала в голові остані дні цього тижня: пари, підготовка до сесії, посиденьки з Крістіною в нашій улюбленій кав'ярні, моя провальна місія побороти свій страх в ліфті і ... він. Сайлус - мій новий сусід. Такий впевнений в собі, спокійний, красивий... 

Мої думки перервав звук нового повідомлення. Я взяла до рук телефон та не стримала посмішку коли почала читати його:

— Добрий ранок. Які плани на день?)

— Привіт,  залежить від того, що ти хочеш запропонувати, Джастін.

— Хотів запосити вас на каву, Місіс Старк 😉

— О котрій?

— Через годину, буду в тебе під під'їздом.

— Окей...

Відповівши на повідомлення я побачила, як Джастін його прочитав, але відповідати не став. В мене є година, потрібно збиратися. Вставши з ліжка, вмикаю негучно музику та йду до ванної кімнати.  

  Джастін Хейл – мій друг. Ми з ниим дружимо ще з шкільних років. Також, він мій однокласник. Спочатку ми з ним не спілкувалися, але в 6 класі він сів зі мною за одну парту на уроці історії і від тоді все почалось. Джастін дуже чемний, ввічливий, розумний. Він мені часто допомагав в школі з домашнім завданням, та не припиняв допомогу, коли я була на першому курсі. Джастін високий, має завжди неохайно укладене волосся чорного кольору, він займається спортом, тому має підкачене тіло, багато тату. Перше татуювання набив у 16 років. Він дуже позитивний та завжди жартує. Ще у Джастіна трохи поганий зір, тому він надягає окуляри коли пише чи читає.

 У дзеркалі ванної кімнати відбилася трохи розтріпана версія себе — зі слідами подушки на щоці та поглядом, який ще не зовсім повернувся в реальність.

Поки тепла вода стікала по шкірі, я думала про Джастіна. Він завжди з’являвся в потрібний момент — ніби знав, коли треба витягнути мене з моїх власних думок.  Витерлася рушником, вдягла улюблений халат і підійшла до шафи. Пальці торкалися тканин, шукаючи щось "ненадто", але й не "байдуже". У голові пролетіла думка, що Джастін усе одно скаже щось типу: "Ти виглядаєш класно, як завжди." 

  Я обрала світлий топ з рукавами, і джинси чорного кольору. Зібрала волосся у неохайний хвіст, залишивши кілька пасм біля обличчя. Потім додала трохи макіяжу і блиску на губи й подивилась у дзеркало — не для когось, а щоб переконатись: я себе відчуваю. 

 Телефон знову завібрував.

Джастін 💬:
«Я вже внизу. Не поспішай, але знай — кава охолоне, а я — ні 😉»

Я всміхнулась.  Натиснула два рази на його повідомлення, біля якого потім з'явилося сердечко, перевірила сумку чи я все взяла, а потім вийшла з квартири. Дійшовши до сходів я подивилася на ліфт і в голові промайнула думка про Сайлуса. Я не знала, ким він є. Чим займається. Чому іноді здається, що він з’являється саме тоді, коли я про нього думаю.
Але я знала точно одне: його присутність важко ігнорувати, навіть якщо ти і готуєшся піти на каву з іншим хлопцем. Відмахнувши ці думки я сходами спустилася до низу. Коли я відчинила двері під'їзду, вийшла на двір і побачила Джастіна– моя посмішка сама з'явилася на обличчі.

– Я вже гадав ти не вийдеш сьогодні. – жартома сказав Джастін, хапаючи мене в свої обійми.

– Я думала про це, але побачила через вікно твою щасливу моську і просто не могла так вчинити.- Сміюсь притискаючись до нього і відчуваю запах його парфум, тих самих, що я подарувала йому на день народження минулого року. 

  Ми рушили знайомою дорогою до нашого улюбленого кафе, де пахло карамеллю, де офіціантка знала нас по іменах, і де завжди стояв той самий столик у кутку. Джастін ішов поруч, розповідаючи, як минув його день: хтось у бібліотеці сперечався, чи Гемінґвей переоцінений, хтось залишив вірш у книжці Селінджера, а ще він вперше за три роки випадково пролив каву на сторінки — «я майже плакав», сказав він із надривом. Я слухала, усміхалась, іноді підтакувала, але всередині все ще оберталася та сама сцена: ліфт, тиша, погляд.

Ми вже майже дійшли до кафе, коли Джастін, стишивши крок, глянув на мене збоку.

— Ну, а тепер твоя черга. Що нового в Алісиному всесвіті? — спитав легко, але я знала, що він мене “зчитував” уже з порога.

Я зробила кілька кроків мовчки. Уперше не хотілося придумувати відмовки.

— Я застрягла в ліфті, — сказала просто.

— Окей… і? — протягнув він з тією обережною інтригою, якою зазвичай реагував на нові глави цікавих романів.

— Не одна.

Він підняв брову, але не перебив. Я зупинилась, зітхнула, і вперше вимовила його ім’я вголос:

— Його звати Ніколас.

  Ми увійшли в кафе, і знайомий дзвіночок над дверима пролунав, як сигнал спокою. Я одразу відчула, як повітря наповнюється запахом кориці, ванілі й кави з молоком.

— Твій стіл вільний, сер, — прошепотіла офіціантка, кивнувши Джастіну, наче він тут власник.