2. Новий сусід

Глава 2

— Серйозно?? Оце так...

– Та тихіше ти, нас так з пари виженуть!

  Моя найкраща подруга і одногрупниця Крістіна, як завзятий романтик, була дуже захоплена моєю вчорашньою пригодою в ліфті, яку я їй розповіла сьогодні на парі. Чому на парі? Тому що, Крістіна запізнилася на пару і ми не встигли поговорити на перерві.

— Наче у фільмі... І чому зі мною таке не трапляється? - з усмішкою промовила вона.- І як він тобі?

— Ну...доволі симпатичний.

Крістіна відкрила рота, щоб знову щось запитати, але її перебив крик викладача:

 – Так, дівчата на задній парті, ще одне слово і ви будете переказувати, те, що я тут розповідала. А ви, міс Нільсен, мало того, що запізнилися, ще й порушуєте поведінку.

– Прошу вибачення. - промовила Крістіна, вдаючи, що їй дуже дшкода.

  Христина Нільсен - моя найкраща подруга вже 4 роки. Познайомились ми на 1 курсі журналістики і відтоді ми завжди разом. Їй не подобається, як звучить її імя - Христина, тому просить інших звати її Крістіна або, як кажу не неї я - Кріс. Крістіна дуже яскрава особа. Вона мала біле до плечей волосся, карі очі, пірсинг в носі. Одягала яскравий одяг, любила носити туфлі на високому каблуці. Кріс - це той тип людей, які беруть від життя все. У неї багато залицяльників, але вона ні на кого не звертає уваги, тому що їй подабається зовсім інший. Його звати Маркус, він стоматолог, колега її тата. Маркус, після університету, пішов працювати до клініки, де працює її батько, там вони і познайомились.

  Після пар ми вийшли з університету на вулицю. Погода була чудовою, початок березня тішив теплими днями. Я прикрила очі, щоб відчути як промені весняного сонця гріють моє обличчя, а легенький, трішки прохолодний вітер роздуває моє руде волосся.

– Кріс, ходімо в кафе.

Подруга здається, також тішилася сонячним промінням.

– Я б з радістю, але в мене є плани.

– Які ще плани? - я здивовано повернула голову в її сторону.

Усміхнувшись, Крістіна мовила:

– Я йду до клініки. Сьогодні п'ятниця, а це означає, що Маркус на зміні.

– Ти йому взагалі плануєш зізнатися, що він тобі подобається?

Крістіна подивилася на мене здивовано:

– Ти що! Звісно ні. Ще рано.

– Рано? Чому рано?

– Ну я не можу пояснити, я так відчуваю просто. І до того ж - вона надула губи та підняла вказівний палець до гори, передразнюючи нашу викладачку. – Він має перший зізнатися в коханні.

Від її передразнювання ми росміялися.

– Зрозуміла, ну гаразд, удачі і до зустрічі.

Сміючись, подруга обійняла мене і мовила:

– Спишимось.

  Попрощавшись з Крістіною пішла додому поглинувши у свої думки:

"Завтра субота, в університет не потрібно, тому можна довше поспати. А ще потрібно на понеділок зробити практичне..." 

  Доходячи до свого будинку я побачила його... Того самого хлопця, якого я вчора зустріла в ліфті. "Знову він. Як мені поводитися? Можливо привітатися? Але якщо він не привітається взаємно буде не зручно. Гаразд, я пройду мовчки, ніби не помітила його. Але, що він тут робить? Можливо, він приходить до когось в гості, чи тут живе його дівчина."

 Він стояв біля під'їзду та розмовляв по телефону, підходячи до нього, я побачила як він кинув слухавку і подивився на небо, а потім побачив мене і ми зустрілися поглядом. І знову ця його зухвала, самовдоволенна посмішка... Я прикусила нижню губу, відвела погляд на двері під'їзду і пройшла повз.

– Навіть не привітаєшся? 

Я обернулась подивитися на нього, посміхнувшись промовила:

– Привіт...

Він усміхнувся та почав підходити до мене.

– Привіт. - Його очі пройшлися по моєму обличчі, по фігурі, а потім повернулись на обличчя і зупинилися на губах. Далі він відчинив двері під'їзду .

– Проходь - сказав дивлячись мені в очі.

  Коли він став біля мене, я відчула запах його парфумів — щось між свіжістю дощу та ледь вловимими деревними нотами. Він ніби огорнув мене, заповнюючи простір, що залишався між нами. Серце раптово стиснулося — так тихо, але впевнено, ніби намагаючись попередити мене про щось важливе.

– Дякую. 

 Посміхнувшись я пройшла вперед. Він пройшов за мною зачинивши двері та підійшов до ліфту, а я пішла на сходи. Хлопець зупинився та провів мене поглядом. Посміхнувся собі під ніс і запитав:

– Сьогодні сходами?

– Так, мені вистачило цих поїздок в ліфті.

Він сперся на перила і спостерігав, як я підіймаюсь до гори :

– Ти ж на восьмому поверсі живеш, так?

– Так.

Не зводячи з мене очей він промовив:

– Гаразд, я теж пройдусь.– хлопець почав підійматися сходами за мною.