Глава 47. Новорічний виступ

Я прокинулася від того, що за вікном вибухали феєрверки. Хтось святкував Новий рік раніше. Я усміхнулася й потяглася в ліжку. Сьогодні - великий день. Сьогодні - виступ на міській площі.

Я підвелася, підійшла до дзеркала й подивилася на своє відображення. Там стояла дівчина, яка змінилася. Впевнена. Щаслива. Жива.

- Ти готова, - сказала я собі. - Ти завжди готова.

Я вдягла спортивний костюм, заплела волосся в тугий хвіст і вийшла з дому. На вулиці було холодно, але сонячно. Сніг блищав на деревах, люди поспішали у своїх справах. Усе навколо було просякнуте святковою атмосферою.

Я прийшла до спортзалу. Дівчата вже були там. Олена стояла в центрі з планшетом, Марта поруч із нею. Юля, Катя, Іра, Оля, Ірина, Аліна та Аліса розминалися.

- Кріс! - вигукнула Олена, побачивши мене. - Готова?

- Готова, - сказала я.

- Сьогодні ми покажемо всім, на що здатні, - сказала вона. - Це наш момент.

- Наш момент, - повторила я.

Ми почали останню репетицію. Музика заграла, і ми почали рухатися. Я відчувала, як моє тіло пам'ятає кожен рух. Я відчувала, як моя душа співає.

- Чудово! - крикнула Олена. - Ще раз!

Ми повторювали знову й знову. Піт стікав по обличчю, м'язи боліли, але я не зупинялася. Я хотіла, щоб усе було ідеальним.

Коли ми закінчили, Марта плеснула в долоні.

- Ми готові, - сказала вона. - Я це відчуваю.

- Ми готові, - повторила я.

***

Міська площа була прикрашена до Нового року. Величезна ялинка стояла в центрі, сяючи тисячами вогників. Навколо були гірлянди, кульки, стенди з солодощами. Люди гуляли, сміялися, фотографувалися.

Наша сцена була встановлена біля ялинки. Вона була великою, з професійним світлом і звуком. Я стояла за лаштунками й дивилася на площу. Вона вже була заповнена людьми.

- Ого, - видихнула Оля. - Скільки людей!

- Не хвилюйся, - сказала Марта. - Ми готові.

- Я не хвилююся, - сказала Оля, але її голос тремтів.

- Хвилюватися - це нормально, - сказала я. - Якщо ти не хвилюєшся, значить, тобі байдуже. А тобі не байдуже.

Оля усміхнулася.

- Дякую, Кріс, - сказала вона.

До мене підійшов Данило. Він тримав у руках дві чашки кави.

- Привіт, - сказав він, простягаючи мені одну.

- Привіт, - сказала я, беручи каву. - Ти прийшов.

- Я ж обіцяв, - сказав він. - Я завжди приходжу.

- Я знаю, - сказала я. - І я вдячна.

Він обійняв мене.

- Ти неймовірна, - сказав він. - І я пишаюся тобою.

- Дякую, - прошепотіла я.

Ми стояли в обіймах, і я відчувала, як тепло розливається по всьому тілу.

***

Настав наш вихід. Я стояла за лаштунками й дихала. Глибоко, рівномірно. Моє серце калатало, але я була готова.

- Виходь, - сказала Олена. - Це твій момент.

Я вийшла на сцену.

Світло вдарило в очі. Я побачила площу - тисячі облич, які дивилися на нас. Я відчула, як енергія наповнює мене.

Музика заграла. І ми почали танцювати.

Я рухалася в центрі, а дівчата оточували мене. Ми були єдиним цілим. Наші рухи були синхронними, наші серця билися в одному ритмі.

Я робила оберти, стрибки, піруети. Я відчувала, як моє тіло літає. Я відчувала, як моя душа співає.

Я побачила Данила в натовпі. Він дивився на мене з гордістю. Він вірив у мене.

Я побачила Настю. Вона махала мені рукою й кричала щось, чого я не чула за музикою.

Я побачила Артема. Він стояв поруч із Настею й усміхався.

Коли музика затихла, площа вибухнула оплесками. Люди кричали, свистіли, аплодували.

Ми зробили це.

***

Але потім я побачила її.

Таня стояла біля краю сцени. Вона була вдягнена в чорне пальто, її обличчя було блідим, очі - холодними. Вона тримала в руках щось - маленьку коробку.

Я завмерла. 

Що вона робить тут?

Таня підійшла до сцени й кинула коробку в наш бік. Вона відкрилася, і з неї посипалися якісь папірці. Вони розлетілися по сцені, наче конфетті.

Я побачила, що на них написано. «Кріс - брехуха». «Кріс - зрадниця». «Кріс - негідна».

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Але я не зупинилася. Я продовжувала танцювати.

- Не звертай уваги! - крикнула Олена. - Продовжуй!

Я кивнула. Я не дозволю їй зіпсувати цей момент.

Таня стояла біля сцени й кричала:

- Вона зруйнувала моє життя! Вона забрала в мене все! Вона брехуха!

Але люди не слухали її. Вони дивилися на нас. Вони аплодували нам.

Я закінчила свій танець. Площа вибухнула оплесками.

Я підійшла до краю сцени й подивилася на Таню. Вона стояла, тремтячи від злості.

- Таню, - сказала я. - Я не руйнувала твоє життя. Ти сама це зробила.

Вона завмерла.

- Ти збрехала про мене, - сказала я. - Ти підлаштувала падіння. Ти змусила мене піти з університету. Ти зруйнувала мою репутацію. Але я не зламалася.

- Ти... - почала вона.

- Я не закінчила, - сказала я. - Я не винна в тому, що ти нещасна. Я не винна в тому, що Микита обрав мене. Я не винна в тому, що ти не можеш бути щасливою.

Вона дивилася на мене, і в її очах були сльози.

- Ти зруйнувала моє життя, - прошепотіла вона.

- Ні, - сказала я. - Ти зробила це сама. І тобі час це визнати.

Я розвернулася й пішла до своєї команди.

***

Після виступу Данило підійшов до мене. Він тримав у руках телефон.

- Кріс, - сказав він. - Я записав це.

- Що? - запитала я.

- Те, як вона кидала папірці. Те, як вона кричала. Я записав усе.

Я завмерла.

- І що ти хочеш зробити? - запитала я.

- Я хочу викласти це в інтернет, - сказав він. - Хай усі побачать, хто вона насправді.

- Данило, - сказала я. - Це може зруйнувати її остаточно.

- Вона хотіла зруйнувати тебе, - сказав він. - Вона зруйнувала твою репутацію. Вона змусила тебе піти з університету. Вона зробила тобі боляче.

- Я знаю, - сказала я. - Але я не хочу бути як вона.

- Ти не будеш як вона, - сказав він. - Ти будеш кращою. Бо ти покажеш правду.