Глава 46. Пізно

Після того як Кріс пішла, Микита думав, що все налагодиться. Він думав, що Таня буде тією, хто зрозуміє його, хто буде поруч, хто не вимагатиме від нього бути сильним. Він думав, що з нею буде легше.

Але легше не стало.

Спочатку все було добре. Таня була уважною, турботливою, усміхненою. Вона готувала йому каву, приходила на його зустрічі, розповідала всім, як він їй подобається. Вона тримала його за руку, коли вони йшли вулицею, і дивилася на нього так, ніби він був єдиним чоловіком у світі.

Але поступово Микита почав помічати те, що раніше не бачив.

Таня контролювала його. Вона питала, де він був, з ким розмовляв, чому не відповів на повідомлення. Вона ображалася, коли він проводив час із друзями. Вона влаштовувала сцени, коли він не приділяв їй достатньо уваги.

- Ти мене не любиш, - казала вона, коли він приходив додому пізніше, ніж обіцяв. - Ти досі думаєш про неї.

- Таню, я з тобою, - відповідав він. - Чому ти не віриш мені?

- Бо ти не дивишся на мене так, як дивився на неї, - казала вона. - Ти не тримаєш мене за руку так, як тримав її. Ти не смієшся зі мною так, як сміявся з нею.

І це було правдою. Микита не міг дивитися на Таню так, як дивився на Кріс. Він не міг відчувати того, що відчував із нею. Він не міг бути собою.

Він почав сумувати за Кріс. За її усмішкою, за її сміхом, за її очима, які світилися, коли вона танцювала. Він сумував за тим, як вона тримала його за руку, за тим, як вона вірила в нього. Він сумував за тим, як вона дивилася на нього - з любов'ю, з довірою, з надією.

Але він не міг повернутися. Він знав, що зробив їй боляче. Він знав, що вона не пробачить.

Одного вечора він сидів у своїй кімнаті, дивлячись у стелю. Таня спала поруч, але він не міг заснути. У голові крутилися думки про Кріс. Про те, як вона танцювала. Про те, як вона усміхалася. Про те, як вона сказала: «Я люблю тебе».

Він узяв телефон і відкрив галерею. Там були фото з Варшави. Кріс на сцені. Кріс із кубком. Кріс у його обіймах. Він дивився на ці фото й відчував, як його серце стискається.

Він знав, що втратив її. І це було найболючіше.

***

Одного вечора Микита сидів у своїй кімнаті, гортаючи телефон. Він натрапив на відео, яке хтось виклав у соцмережі. Це був запис із камер відеоспостереження в університеті. Той самий день, коли Таня впала зі сходів.

Він натиснув на відео. І побачив усе.

Він побачив, як Кріс піднімається сходами. Як Таня стоїть на верхній площадці. Як Таня робить крок назад, сама, навмисно. Як вона хапається за поручень, але не тримається. Як вона падає.

Кріс не торкалася її. Кріс не штовхала її. Кріс навіть не була поруч.

Микита дивився відео знову й знову. Його руки тремтіли. У голові крутилася одна думка: «Я не повірив їй. Я обрав Таню. Я зрадив Кріс».

Він відклав телефон і закрив обличчя руками. Сльози текли по його щоках. Він плакав уперше за довгий час. Він плакав за Кріс. За тим, що втратив. За тим, що зруйнував.

Він зрозумів, що Таня брехала. Вона брехала про все. Вона підлаштувала падіння, щоб знищити Кріс. І він, Микита, допоміг їй у цьому.

Він згадав, як Кріс казала йому: «Вона навмисно кинула це! Щоб я впала!» І він не повірив їй. Він виправдовував Таню. Він казав, що вона не зла. Він казав, що вона могла помилитися.

Але вона не помилилася. Вона зробила це навмисно. І він був сліпим.

Він згадав, як Кріс плакала на задньому дворі клубу. Як вона казала: «Ти виправдовуєш її. Хоча знаєш, що вона зробила». І він не слухав. Він думав, що він робить правильно. Він думав, що він захищає Таню від несправедливості.

Але він захищав не Таню. Він захищав себе. Він боявся конфлікту. Він боявся сказати Тані «ні». Він боявся бути сильним.

І тепер він платив за це.

***

Наступного дня Микита прийшов до Тані. Він був блідим, втомленим, але рішучим.

- Микито, - сказала Таня, усміхаючись. - Я не чекала тебе так рано.

- Я бачив відео, - сказав він.

Таня завмерла. Її усмішка зникла.

- Яке відео? - запитала вона, і її голос затремтів.

- З камер в університеті, - сказав він. - Я бачив, як ти впала. Я бачив, що Кріс не штовхала тебе.

Таня зблідла.

- Микито, я... я не знаю, про що ти...

- Не бреши мені, - сказав він, і його голос став твердим. - Я бачив усе. Ти сама зробила крок назад. Ти сама впала. Ти підлаштувала це.

Таня замовкла. Її очі були повні страху.

- Я зробила це для нас, - сказала вона нарешті. - Щоб ти був зі мною.

- Для нас? - Микита засміявся гірко. - Ти зруйнувала життя Кріс. Ти змусила її піти з університету. Ти змусила мене повірити, що вона винна.

- Вона була винна, - сказала Таня. - Вона забрала тебе в мене.

- Ні, - сказав він. - Це ти забрала мене в неї. Ти збрехала мені. Ти маніпулювала мною. І я, дурень, повірив тобі.

- Микито, будь ласка, - сказала вона, і сльози потекли по її щоках. - Я кохаю тебе. Я завжди кохала тебе.

- Це не кохання, - сказав він. - Це одержимість. Ти не кохаєш мене. Ти хочеш володіти мною.

Він розвернувся й пішов.

- Микито! - крикнула вона. - Микито, будь - ласка!

Але він не обернувся.

***

Микита знав, що має знайти Кріс. Він знав, що має вибачитися. Він знав, що вона, можливо, не пробачить його. Але він мав спробувати.

Він дізнався, де вона навчається. Він прийшов до її нового університету й чекав біля входу. Коли вона вийшла, він підійшов до неї.

- Кріс, - сказав він.

Вона зупинилася. Її обличчя було спокійним, але в очах було щось нове. Щось, чого він не бачив раніше. Холод.

- Микито, - сказала вона. - Що ти тут робиш?

- Я хочу поговорити, - сказав він. - Я хочу вибачитися.

- Вибачитися? - вона підняла брову. - За що?

- За все, - сказав він. - Я бачив відео. Я знаю, що Таня підлаштувала падіння. Я знаю, що ти не винна. І я знаю, що я зрадив тебе.

Кріс дивилася на нього. Вона не плакала. Вона не кричала. Вона просто дивилася.