Глава 45. Новий ритм

Тиждень після дня народження пролетів непомітно. Я прокидалася з усмішкою, ходила на пари, репетирувала з дівчатами й поверталася додому втомлена, але щаслива. Усе було добре. Занадто добре.

Я не могла зрозуміти, що змінилося. Але щось змінилося. У мені. У моєму погляді на світ. У моєму серці.

Я більше не думала про Микиту. Я не згадувала Таню. Я не боялася, що вони знову з'являться в моєму житті. Я просто жила. І це було неймовірне відчуття.

Одного ранку я прокинулася від повідомлення на телефоні. Це був Данило.

«Доброго ранку, Кріс. Як спалося?»

Я усміхнулася. Він писав мені щоранку. Не нав'язливо, не настирливо. Просто «доброго ранку». І це було мило.

«Доброго ранку, Данило. Спалося добре. А ти?» - відповіла я.

«Теж. Думав про тебе».

Я відчула, як щоки загоряються.

«І що ти думав?»

«Що ти неймовірна. І що я хочу побачити тебе сьогодні».

Я замислилася. Ми бачилися майже щодня. Він приходив на мої репетиції, ми пили каву, гуляли містом. Він був поруч. Завжди поруч.

«Добре, - написала я. - Зустрінемося після пар. У нашій кав'ярні».

«Домовилися».

Я поклала телефон і підвелася з ліжка. У дзеркалі я побачила дівчину, яка змінилася. Вона більше не боялася. Вона більше не сумувала. Вона була щасливою.

***

Після пар я пішла до кав'ярні. Данило вже чекав на мене. Він сидів біля вікна, тримаючи в руках дві чашки кави. Коли він побачив мене, його обличчя осяяла усмішка.

- Привіт, - сказав він, підводячись.

- Привіт, - відповіла я, сідаючи навпроти.

Він простягнув мені каву. Я взяла її й відчула, як тепло розливається по всьому тілу.

- Як твої справи? - запитав він.

- Добре, - сказала я. - Репетиції, пари, друзі. Усе як завжди.

- А як ти? - запитав він. - Справді?

Я замислилася. Як я? Я не звикла, щоб хтось питав мене про це. Але Данило питав щиро. Він хотів знати.

- Я... я щаслива, - сказала я. - Уперше за довгий час я відчуваю, що все на своєму місці.

- Це добре, - сказав він. - Ти заслуговуєш на щастя.

- Дякую, - сказала я.

Ми сиділи, розмовляли, сміялися. Він розповідав про своє навчання, про свої мрії. Я розповідала про репетиції, про дівчат, про нову програму до Нового року.

- Новий рік? - запитав він. - Ви будете виступати?

- Так, - сказала я. - На міській площі. Це буде великий виступ.

- Я прийду, - сказав він. - Я завжди приходжу.

- Я знаю, - сказала я, усміхаючись.

Він узяв мою руку. Його долоня була теплою.

- Кріс, - сказав він. - Я хочу, щоб ти знала: я не тисну. Я не поспішаю. Але я хочу бути з тобою.

Я подивилася на нього. У його очах була щирість.

- Я знаю, - сказала я. - І я... я хочу спробувати.

- Справді? - він нахмурився, наче не вірив.

- Справді, - сказала я. - Я не обіцяю, що все буде ідеально. Але я хочу спробувати.

Він усміхнувся. Широко, щиро.

- Цього достатньо, - сказав він.

Він нахилився й поцілував мене в щоку. Я відчула, як тепло розливається по всьому тілу.

***

Наступного дня ми зібралися в спортзалі. Олена стояла в центрі з планшетом, Марта поруч із нею. Усі дівчата були тут - Юля, Катя, Іра, Оля, Ірина, Аліна та Аліса.

- Дівчата, - сказала Олена. - У нас є два тижні до Нового року. Ми виступаємо на міській площі. Це буде великий виступ.

- Що ми будемо танцювати? - запитала Юля.

- Щось особливе, - сказала Марта. - Ми поєднаємо наші стилі. Латину, хіп-хоп, акробатику. Це буде шоу.

- І я хочу, щоб у центрі була Кріс, - сказала Олена, дивлячись на мене.

Я завмерла.

- Я? - перепитала я.

- Так, - сказала вона. - Ти - наша зірка. Ти поведеш усіх.

Я відчула, як щоки загоряються.

- Але я не готова, - сказала я.

- Ти завжди готова, - сказала Марта. - Ти просто цього не розумієш.

Я усміхнулася. Ці дівчата вірили в мене. І я не могла їх підвести.

Ми почали репетицію. Олена показала основні рухи, Марта додала свої. Ми експериментували, змішували стилі.

- Це цікаво, - сказала Юля. - Мені подобається.

- Мені теж, - погодилася Катя.

- Але це складно, - додала Іра.

- Складно - це добре, - сказала Марта. - Ми не шукаємо легких шляхів.

Ми працювали годинами. Піт стікав по обличчю, м'язи боліли, але я не зупинялася. Я відчувала, як народжується щось нове. Щось неймовірне.

Коли ми закінчили, усі важко дихали, але посміхалися.

- Це буде щось особливе, - сказала Олена.

- Так, - погодилася Марта. - Я це відчуваю.

***

Наступного дня Данило прийшов на репетицію. Він сидів у кутку, спостерігаючи за нами. Коли ми закінчили, він підійшов до мене.

- Ти неймовірна, - сказав він.

- Дякую, - сказала я, витираючи піт.

- Я бачив, як ти танцюєш, - сказав він. - Але сьогодні... сьогодні ти була іншою.

- Іншою? - перепитала я.

- Так, - сказав він. - Ти була впевненою. Ти була щасливою. Ти була собою.

Я замислилася. Він мав рацію. Я відчувала себе собою. Справжньою.

- Дякую, - сказала я. - Це багато для мене значить.

- Я знаю, - сказав він. - І я хочу, щоб ти знала: я пишаюся тобою.

Він обійняв мене. Я відчула, як тепло розливається по всьому тілу.

- Ходімо на каву? - запитав він.

- Ходімо, - сказала я.

Ми пішли до нашої кав'ярні. Дорогою він тримав мене за руку. Я не відсмикувала. Мені було добре.

***

Увечері я зателефонувала Насті.

- Кріс! - вигукнула вона. - Як справи?

- Добре, - сказала я. - Дуже добре.

- Розкажи! - сказала вона. - Що нового?

- Ми з Данилом... - я замовкла, не знаючи, як сказати.

- Що? - Настя затамувала подих.

- Ми разом, - сказала я. - Я хочу спробувати.

Настя завищала так голосно, що я відвела телефон від вуха.

- Я знала! - крикнула вона. - Я знала, що це станеться!

- Ти завжди все знаєш, - засміялася я.

- Бо я права, - сказала вона. - А як він? Він хороший?