Глава 44. Особливий день

Я прокинулася від того, що хтось стрибав на моєму ліжку. Це було не просто стрибання - це був справжній землетрус. Подушки летіли в різні боки, ковдра сповзла на підлогу, а я ледь не впала з ліжка.

- З днем народження! - закричала Настя, кидаючи в мене подушку.

Я розплющила очі й побачила її сяюче обличчя. Вона була в піжамі з ведмедиками, волосся розтріпане, а в руках - таця зі сніданком. Млинці, полуниця, кава. І маленька свічка, яка горіла на млинці.

- Настю, - пробурмотіла я, намагаючись сховатися під ковдрою. - Котра година?

- Вісім! - сказала вона, не звертаючи уваги на мій опір. - Ти не можеш спати у свій день народження! Тобі вісімнадцять! Ти офіційно доросла!

Я застогнала, але посміхнулася. Вісімнадцять. Я навіть не помітила, як це сталося. Ще вчора я була дівчинкою, яка боялася всього на світі. А сьогодні - доросла жінка, яка перемогла на міжнародному конкурсі, пережила зраду, знайшла нових друзів і почала нове життя.

- Дякую, Настю, - сказала я, сідаючи. - Ти найкраща.

- Я знаю, - вона підморгнула. - А тепер їж. На нас чекає великий день.

Я взяла млинця й відкусила. Він був теплим, солодким, ідеальним. Таким, як і все, що робила Настя.

- Що в планах? - запитала я, жуючи.

- Спочатку сюрприз, - сказала Настя загадково. - Потім кафе. Потім танці. Потім... ну, побачиш.

- Ти завжди так говориш, - засміялася я.

- Бо я завжди права, - вона підморгнула.

Я доїла сніданок і пішла в душ. Коли я вийшла, на ліжку вже лежала коробка, перев'язана червоною стрічкою.

- Що це? - запитала я.

- Відкрий, - сказала Настя.

Я розгорнула папір. У коробці була сукня - темно-синє, з відкритими плечима, легке, як пір'я. Я завмерла.

- Настю, - прошепотіла я. - Це неймовірно.

- Я знаю, - сказала вона. - Ти маєш бути найкрасивішою сьогодні.

Я обійняла її.

- Дякую, - сказала я. - За все.

- Завжди, - сказала вона. - А тепер вдягайся. На нас чекає кафе.

Я вдягла сукню. Вона сиділа ідеально - підкреслювала талію, робила мене вищою, стрункішою. Я подивилася в дзеркало й не впізнала себе. Там стояла дівчина, яка змінилася. Впевнена. Щаслива. Жива.

- Ти виглядаєш неймовірно, - сказала Настя, стоячи позаду.

- Це ти, - сказала я. - Це все ти.

- Ні, - вона похитала головою. - Це ти. Я просто допомогла.

***

Кафе «Ритм» було маленьким, затишним місцем у центрі міста. Воно належало подрузі Олени, яка погодилася закрити його на вечір для нашої компанії. Стіни були прикрашені старими платівками, гітарами та фотографіями музикантів. У повітрі пахло кавою, ваніллю та чимось теплим, домашнім. На полицях стояли книги, свічки, старі годинники. У кутку стояв піаніно, вкритий пилом.

Я прийшла трохи раніше, щоб допомогти з підготовкою. Олена, Юля, Катя та Іра вже були там. Вони розвішували гірлянди, надували кульки, розставляли столи.

- Кріс! - вигукнула Олена, побачивши мене. - З днем народження!

- Дякую, - сказала я, обіймаючи її.

- Ти виглядаєш неймовірно, - сказала Юля. - Ця сукня... ти просто зірка.

- Це Настя, - сказала я. - Вона завжди знає, що вибрати.

- Настя - легенда, - сказала Катя.

- Я знаю, - сказала я, сміючись.

Ми почали працювати. Я розвішувала гірлянди, Юля надувала кульки, Катя розставляла тарілки, Іра розкладала серветки. Олена керувала процесом, як завжди.

- Кріс, - сказала Олена. - Ми хочемо зробити тобі сюрприз.

- Ще один? - запитала я.

- Так, - вона підморгнула. - Але про це пізніше.

- Я не люблю сюрпризи, - сказала я.

- Цей тобі сподобається, - сказала Юля. - Обіцяю.

Я не стала питати. Я знала, що вони підготували щось особливе.

Через годину прийшли Марта, Оля, Ірина, Аліна та Аліса. Вони принесли з собою ще кульки, квіти та коробку з подарунками.

- З днем народження! - вигукнули вони хором.

- Дякую! - сказала я, обіймаючи кожну.

- Ми так хвилювалися, - сказала Оля. - Це твій перший день народження з нами!

- І він буде найкращим, - сказала Марта.

- Я вже це відчуваю, - сказала я.

Я відчула, як сльози підступають до очей. Я не очікувала, що стільки людей прийде. Стільки людей, які люблять мене.

- Ти плачеш? - запитала Ірина.

- Ні, - сказала я, витираючи очі. - Це просто... пил.

- Ага, звісно, - сказала Марта. - Пил у кафе, де ми щойно прибрали.

Ми засміялися.

***

Коли всі зібралися, Олена плеснула в долоні. Це був той самий жест, який вона використовувала на репетиціях, коли хотіла привернути нашу увагу. І це спрацювало - усі замовкли й подивилися на неї.

- А тепер - торт! - оголосила вона.

Вона вийшла на кухню, і за кілька секунд повернулася. Але це був не просто торт. Це був витвір мистецтва.

Торт був високим, триярусним. Кожен ярус був прикрашений по-різному. Нижній - шоколадний, із золотими блискітками, які мерехтіли в світлі ламп. Середній - ванільний, із ніжним кремом і свіжими ягодами, які виблискували, наче дорогоцінне каміння. Верхній - маленький, круглий, із фігуркою танцівниці, яка завмерла в піруеті. Фігурка була зроблена з цукрової глазурі, і вона була настільки детальною, що здавалося, ніби вона ось-ось оживе.

Навколо фігурки були розкидані маленькі ноти, сердечка та зірочки. А внизу, на нижньому ярусі, був напис, виведений шоколадом: «З днем народження, Кріс!». Літери були рівними, красивими, наче надрукованими.

Зверху горіли вісімнадцять свічок. Вони були не звичайні - вони були у формі маленьких зірочок, і їхнє полум'я мерехтіло, створюючи магічну атмосферу.

Я завмерла. Моє серце пропустило удар.

- Ого, - видихнула я. - Це... це неймовірно!

- Ми самі його прикрашали, - сказала Ірина, стоячи поруч. - Точніше, Марта прикрашала, а ми спостерігали.

- Я не можу дозволити комусь зіпсувати торт, - сказала Марта, витираючи руки об фартух. - Це моя суперсила.

- Ти впевнена, що це не отрута? - запитала я, підморгуючи.