Глава 43. Правда, яка звільняє

Я прокинулася з відчуттям, що щось має статися. Не погане, не добре - просто щось. Я лежала в ліжку, дивилася в стелю й слухала, як за вікном співають птахи. Сонце пробивалося крізь штори, створюючи на стіні золотисті візерунки.

Я взяла телефон. Кілька повідомлень від Марти, одне від Насті, одне від Данила. І одне - від незнайомого номера.

Я відкрила його.

Це було фото. Таня й Микита. Вони сиділи в ресторані, тримаючись за руки. Таня посміхалася тією самою переможною посмішкою, яку я ненавиділа. Микита дивився на неї з ніжністю.

Під фото був текст:

«Ти думала, що він обрав тебе? Він завжди був моїм. Просто ти була сліпою».

Я дивилася на екран, і моє серце не боліло. Уперше за довгий час воно не боліло. Воно просто завмерло. А потім я відчула щось нове - полегшення.

Я більше не кохала його. Я більше не сумувала за ним. Я більше не хотіла його повернути.

Я поклала телефон і підвелася з ліжка. Підійшла до дзеркала й подивилася на своє відображення.

- Ти вільна, - сказала я собі. - Ти нарешті вільна.

***

Я зателефонувала Насті.

- Кріс? - сказала вона сонним голосом. - Ти чого так рано?

- Таня надіслала мені фото, - сказала я. - Вони з Микитою разом. Офіційно.

Настя замовкла на мить.

- І як ти? - запитала вона обережно.

- Дивно, - сказала я. - Але не боляче. Я відчуваю... полегшення.

- Полегшення? - перепитала вона.

- Так, - сказала я. - Я більше не кохаю його. Я не хочу його повернути. Я не сумую за ним.

- Кріс, - сказала Настя, і в її голосі почулося полегшення. - Я так рада це чути. Я так довго чекала на це.

- Я теж, - сказала я. - Я думала, що ніколи не зможу забути його. Але тепер... тепер я розумію, що він не вартий моїх сліз.

- Він не вартий, - погодилася Настя. - Він зрадив тебе. Він обрав її. Він не боровся за тебе. А ти заслуговуєш на того, хто бореться.

- Я знаю, - сказала я. - І я думаю, що знайшла такого.

- Данило? - запитала Настя.

- Так, - сказала я. - Він не такий, як Микита. Він терплячий. Він поважає мої межі. Він не поспішає.

- Він звучить як хороший хлопець, - сказала Настя. - Але будь обережною. Не поспішай.

- Я не поспішаю, - сказала я. - Я просто... я хочу бути щасливою.

- Ти заслуговуєш на щастя, - сказала Настя. - І я поруч. Завжди.

Я усміхнулася. Вона завжди знала, що сказати.

***

Пізніше мені зателефонувала Олена.

- Кріс, - сказала вона. - Я хочу, щоб ти дещо знала.

- Що? - запитала я.

- Микита й Таня разом, - сказала вона. - Офіційно. Вони почали зустрічатися через два тижні після того, як ти пішла.

Я замовкла.

- І як ти? - запитала Олена.

- Я знаю, - сказала я. - Таня надіслала мені фото.

- Це жахливо, - сказала Олена. - Вона не зупиниться.

- Мені байдуже, - сказала я. - Я більше не хочу мати з ними нічого спільного.

- Ти впевнена? - запитала Олена.

- Так, - сказала я. - Я відчуваю полегшення. Наче я скинула з плечей важкий тягар.

- Я рада це чути, - сказала Олена. - Ти заслуговуєш на краще.

- Я знаю, - сказала я. - І я думаю, що знайшла краще.

- Данило? - запитала Олена, і в її голосі почулася усмішка.

- Ти знаєш про нього? - здивувалася я.

- Марта розповіла, - сказала Олена. - Вона каже, що він хороший.

- Він хороший, - сказала я. - Але я не поспішаю.

- Це правильно, - сказала Олена. - Не поспішай. Але не закривайся.

- Я не закриваюся, - сказала я. - Я просто... я вчуся довіряти знову.

- І це найважливіше, - сказала Олена.

***

Того вечора я зустрілася з Данилом. Ми сиділи в кав'ярні, пили каву й розмовляли. Він розповідав про своє навчання, про свої мрії, про свою сім'ю. Він був цікавим, розумним, добрим.

- Данило, - сказала я. - Я хочу тебе дещо запитати.

- Що? - запитав він.

- Чому ти не здаєшся? - запитала я. - Я тримаю тебе на дистанції. Я не даю тобі жодних обіцянок. Чому ти продовжуєш?

Він замовк на мить. Потім подивився на мене.

- Тому що я бачу в тобі щось, - сказав він. - Щось справжнє. Щось, що варте того, щоб чекати.

- Але що, якщо я ніколи не буду готова? - запитала я.

- Тоді я буду твоїм другом, - сказав він. - І це теж добре.

Я подивилася на нього. У його очах була щирість.

- Данило, - сказала я. - Я хочу, щоб ти знав: я не готова до стосунків. Але я хочу, щоб ти був у моєму житті. Як друг.

- Я згоден, - сказав він. - Я буду твоїм другом. Справжнім другом.

Він простягнув мені руку. Я потиснула її.

- Дякую, - сказала я.

- Завжди, - сказав він.

***

Я повернулася додому й сіла на ліжко. Я думала про Данила. Він був хорошим другом. Він не тиснув на мене. Він не вимагав більшого. Він просто був поруч.

Я взяла телефон і написала Насті:

«Данило - хороший друг. Він погодився бути поруч, не вимагаючи більшого».

Вона відповіла:

«Це рідкість. Не відпускай його».

Я усміхнулася. Вона мала рацію.

Я поклала телефон і заплющила очі. У моїй голові крутилися думки про нову програму, про нових друзів, про Данила.

Я знала, що попереду ще багато викликів. Але я також знала, що я не сама.

І це було найважливіше.

***

Наступного дня я побачила Микиту. Він стояв біля входу до мого нового університету. Він виглядав втомленим, розгубленим.

- Кріс, - сказав він, побачивши мене. - Я хочу поговорити.

- Нам нема про що говорити, - сказала я.

- Будь ласка, - сказав він. - Я хочу пояснити.

- Що ти хочеш пояснити? - запитала я. - Що ти зрадив мене? Що ти обрав Таню? Що ти не боровся за мене?

- Я не зраджував, - сказав він. - Я просто...

- Ти просто що? - перебила я. - Ти просто не вірив мені? Ти просто не захистив мене? Ти просто зник?

Він замовк.

- Я бачив фото, - сказала я. - Ви разом. Офіційно.

- Це не те, що ти думаєш, - сказав він.

- А що це? - запитала я. - Ти з нею. Ти обрав її. Ти покинув мене.