Глава 36. Пастка

Минув місяць після Варшави. Життя почало налагоджуватися. Я знову ходила на пари, зустрічалася з Настею, репетирувала з командою. Ми готували нову програму до міського фестивалю, який мав відбутися через два тижні.

Микита був поруч. Він змінився - став більш уважним, турботливим. Він приходив на кожну репетицію, допомагав зі світлом, підтримував мене. Ми знову були щасливі. Я почала забувати про Таню. Мені здавалося, що все позаду.

- Кріс, - сказав Микита одного вечора, коли ми сиділи в спортзалі після репетиції. - Я хочу тобі дещо сказати.

- Що? - запитала я, посміхаючись.

- Я радий, що ми разом, - сказав він. - І я радий, що ти дала мені другий шанс. Я не дозволю, щоб щось зруйнувало нас знову.

- Я теж, - відповіла я. - Я вірю в нас.

Він поцілував мене. Я відчула, як тепло розливається по всьому тілу. Усе було добре. Занадто добре.

Я не знала, що це була тиша перед бурею.

***

Це був звичайний день. Сонце світило, птахи співали, я йшла коридором університету до їдальні. Настя чекала на мене, ми планували пообідати разом і обговорити нову хореографію.

Я піднімалася сходами на другий поверх, коли побачила її.

Таня стояла на верхній площадці. Вона дивилася на мене з виразом, якого я не могла зрозуміти. У її очах був страх? Чи злість? Чи щось інше?

Я завмерла. Моє серце почало битися швидше.

- Кріс, - сказала Таня. Її голос тремтів. - Кріс, не роби цього!

Я витріщилася на неї.

- Чого? Що я маю зробити? - запитала я, не розуміючи, що відбувається.

- Кріс, прошу тебе! - вона зробила крок до мене. Її руки тремтіли. - Не роби цього! Я не винна!

- Таню, я не розумію, про що ти говориш, - сказала я, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

А потім усе сталося за мить.

Таня різко відсахнулася назад. Її нога посковзнулася на сходинці. Вона закричала, і її тіло покотилося вниз сходами.

Я завмерла, не вірячи своїм очам. Я не штовхала її. Я навіть не торкалася її. Але вона впала. Вона впала, і це виглядало так, ніби я штовхнула її.

- Таню! - крикнула я, кидаючись до неї.

Вона лежала на підлозі, тримаючись за голову. Її обличчя було блідим, але в очах я побачила тріумф. Вона зробила це навмисно. Вона зіграла цю сцену для когось.

Я озирнулася. Навколо вже збиралися студенти. Хтось діставав телефон, хтось кричав.

- Вона штовхнула її! Я бачив! - крикнув хтось із натовпу.

- Вона навмисно зіштовхнула Таню! - додав інший.

Я відчула, як земля йде з-під ніг.

- Ні, я не штовхала! - вигукнула я. - Я не торкалася її!

Але ніхто не слухав. Усі бачили лише те, що хотіли бачити.

***

Через кілька хвилин прибігла охорона. Таню забрали до лікарні - у неї був струс мозку та забій ноги. Я стояла в коридорі, оточена студентами, які дивилися на мене з осудом.

- Ти жорстока! - крикнула якась дівчина.

- Як ти могла таке зробити? - додав хлопець.

- Вона ж ледь не вбила її!

Я відчувала, як сльози підступають до очей. Я намагалася пояснити, але ніхто не слухав. Усі вже винесли мені вирок.

- Я не штовхала, - повторювала я, але мої слова тонули в шумі голосів.

До мене підбігла Настя.

- Кріс! - вигукнула вона. - Що сталося? Я чула, що...

- Я не штовхала, - сказала я. - Вона впала сама. Я не торкалася її.

- Я вірю тобі, - сказала Настя. - Але нам треба бути обережними. Усі думають, що це ти.

- Я знаю, - прошепотіла я.

Потім я побачила його. Микита біг до нас. Його обличчя було блідим, очі - розширеними.

- Кріс! - крикнув він. - Що тут сталося?

- Я не штовхала, - сказала я. - Вона впала сама.

Але він не слухав. Він підійшов до Насті.

- Що сталося? - запитав він.

- Кріс каже, що вона не штовхала, - сказала Настя.

- Але всі кажуть, що бачили, - сказав Микита, і його голос був напруженим.

Я відчула, як моє серце стискається.

- Микито, ти віриш мені? - запитала я, дивлячись йому в очі.

Він замовк. Він дивився на мене, але я бачила в його очах вагання.

- Я не знаю, Кріс, - сказав він. - Я не знаю, що й думати.

Я відчула, як усередині мене щось обривається. Він не вірив мені. Він сумнівався.

- Ти не віриш мені, - сказала я, і мій голос тремтів. - Ти думаєш, що я здатна на таке?

- Я не знаю, - повторив він. - Таня в лікарні. У неї струс мозку. Якщо ти це зробила...

- Я не робила цього! - вигукнула я. - Ти повинен вірити мені!

Але він мовчав. І я зрозуміла: він вибрав не мене.

Я розвернулася й побігла геть.

***

Я вибігла з університету, не знаючи, куди йду. Сльози текли по моїх щоках, я не могла дихати. Я не розуміла, як усе могло так швидко зруйнуватися.

За мною вибігла Олена. Вона наздогнала мене й обійняла.

- Кріс, зачекай! - крикнула вона. - Не тікай!

- Він не вірить мені, - сказала я крізь сльози. - Він вибрав її.

- Я знаю, - сказала Олена. - Але я вірю тобі. Ми всі віримо тобі.

Підбігли Юля, Катя та Іра. Вони оточили мене.

- Кріс, - сказала Юля. - Ми знаємо, що ти не робила цього. Таня все підлаштувала. Ми бачили, як вона дивилася на тебе перед тим, як упасти.

- Я теж бачила, - додала Катя. - Вона зробила це навмисно.

- Ми з тобою, - сказала Іра. - Ми - команда. Ми - родина.

Я відчула, як їхня підтримка дає мені сили. Але біль від того, що Микита не повірив мені, був занадто сильним.

- Він вибрав її, - прошепотіла я.

- Він дурень, - сказала Олена. - Але якщо він не бачить правди, значить, він не вартий тебе.

Я кивнула. Я знала, що вона має рацію. Але це не полегшувало біль.

***

Увечері Микита прийшов до мене додому. Я не хотіла його бачити, але мама сказала, що він чекає на вулиці.

Я вийшла. Він стояв під ліхтарем, тримаючи руки в кишенях. Його обличчя було втомленим.

- Кріс, - сказав він. - Я хочу поговорити.

- Нам нема про що говорити, - сказала я. - Ти не повірив мені.

- Я хотів повірити, - сказав він. - Але я бачив, як усі кричали. Я бачив, як Таня лежала на підлозі. Я не знав, що думати.