Глава 32. Зустріч з рідними

Літак приземлився в Києві ввечері. Я вийшла з трапа й відчула рідне повітря. Воно пахло домом.

У залі прильоту мене чекали мама, тато та Настя. Вони побачили мене й побігли до мене.

- Крісонько! - вигукнула мама, обіймаючи мене. - Ти вдома!

- Я вдома, - прошепотіла я, пригортаючись до неї.

Тато обійняв мене.

- Ми пишаємося тобою, - сказав він. - Ти - наша зірка.

- Дякую, тату, - сказала я.

Настя підбігла до мене й обійняла.

- Я так сумувала! - вигукнула вона. - Розповідай усе!

- Потім, - сказала я. - Я втомилася.

Настя подивилася на мене з тривогою, але нічого не сказала.

Ми поїхали додому. Дорогою я мовчала, дивлячись у вікно. Мама та тато переглядалися, але не питали. Вони знали, що я скажу, коли буду готова.

***

Увечері я сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку чаю. Мама сіла навпроти.

- Кріс, - сказала вона. - Що сталося?

Я підняла на неї очі. Сльози потекли по моїх щоках.

- Ми перемогли, - сказала я. - Але потім Микита пішов до Тані. Вона подзвонила йому й сказала, що до неї пристав якийсь хлопець. Він покинув нас, не попередивши. А потім вона надіслала мені фото - вони сидять у барі.

Мама завмерла.

- І що він сказав? - запитала вона.

- Він сказав, що хотів допомогти, - сказала я. - Що не міг залишити її в біді.

- Але він не попередив тебе?

- Ні, - сказала я. - І він навіть не спробував пояснити. Він просто чекає. Чекає, поки я заспокоюся й сама наберу його.

Мама взяла мою руку.

- Кріс, - сказала вона. - Я знаю, що тобі боляче. Але ти маєш зрозуміти: люди роблять помилки. Він зробив помилку. Але якщо він не намагається виправити її, то, можливо, він не вартий тебе.

- Я знаю, - прошепотіла я. - Але мені боляче.

- Біль мине, - сказала вона. - Я знаю, що зараз це здається неможливим, але він мине. А ти - сильна. Ти впораєшся.

Я пригорнулася до неї. Мама обійняла мене, і я відчула, як її тепло заспокоює мене.

- Я люблю тебе, мамо, - сказала я.

- Я тебе теж, донько, - відповіла вона.

***

Пізніше до мене прийшла Настя. Ми сиділи на моєму ліжку, пили чай і розмовляли.

- Кріс, - сказала Настя. - Я знаю, що тобі боляче. Але ти маєш знати: він не вартий тебе.

- Я знаю, - сказала я. - Але я не можу просто перестати думати про нього.

- Ти не повинна переставати думати, - сказала вона. - Але ти повинна зрозуміти, що твоє щастя не залежить від нього. Ти - неймовірна дівчина. Ти перемогла на конкурсі. Ти - зірка. І якщо він не бачить цього, то це його проблема.

Я усміхнулася. Настя завжди знала, що сказати.

- А що, якщо він зателефонує? - запитала я.

- Тоді ти вирішиш, - сказала вона. - Але не дозволяй йому виправдовуватися. Якщо він хоче бути з тобою, він має довести це. А не чекати, поки ти заспокоїшся.

- Ти маєш рацію, - сказала я.

- Я завжди маю рацію, - вона підморгнула.

Ми засміялися. Я відчула, як трохи тепла повертається до мого серця.