Глава 31. Ранок у Варшаві. Останні години

Я прокинулася від сонячних променів, які пробивалися крізь штори. За вікном уже було світло, чути було шум міста - гул машин, голоси людей, десь далеко грав музикант на вулиці. Але сьогодні Варшава не здавалася мені красивою. Вона здавалася холодною, чужою, порожньою.

Я лежала в ліжку й дивилася в стелю. У голові крутилися думки про вчорашній вечір. Конкурс, перемога, святкування... і зникнення Микити. Його фото з Танею. Його голос у телефоні, який виправдовувався.

Я взяла телефон. Жодного повідомлення від нього. Він не написав мені. Не подзвонив. Не спробував пояснити.

Я відчула, як біль знову стискає моє серце. Він навіть не спробував усе прояснити. Він просто чекав. Чекав, поки я заспокоюся. Чекав, поки я сама наберу його.

Але я не збиралася цього робити.

Я підвелася з ліжка, підійшла до вікна й подивилася на Варшаву. Вона була красивою, але я знала, що сьогодні я залишаю це місто. Я залишаю його з болем у серці.

У двері постукали.

- Кріс, - почула я голос Олени. - Ти встала? Нам треба збиратися. Літак через чотири години.

- Так, - відповіла я. - Я вже встала.

Я відчинила двері. Олена стояла з чашкою кави в руках.

- Як ти? - запитала вона, дивлячись на мене з тривогою.

- Не дуже, - зізналася я. - Але я впораюся.

- Ти сильна, - сказала вона. - Я знаю.

Вона простягнула мені каву. Я взяла її й відчула, як тепло розливається по всьому тілу.

- Микита... - почала я.

- Він не писав? - запитала Олена.

- Ні, - сказала я. - Він навіть не спробував пояснити. Він просто чекає.

- Це не виправдовує його, - сказала Олена. - Але, можливо, він боїться. Можливо, він розуміє, що зробив помилку, і не знає, як виправити її.

- Якщо він хоче виправити, він має зробити перший крок, - сказала я. - А не чекати, поки я заспокоюся.

- Ти маєш рацію, - сказала Олена. - Але не дозволяй цьому зруйнувати тебе. Ти перемогла на конкурсі. Ти - зірка. І ніхто не може забрати в тебе цього.

Я кивнула. Вона мала рацію.

***

Ми зібрали речі й вийшли з готелю. На вулиці було прохолодно, але сонце світило яскраво. Ми сіли в таксі й поїхали до аеропорту.

Я дивилася у вікно на вулиці Варшави. Вони пропливали повз мене, наче кадри з фільму. Старовинні будівлі, сучасні хмарочоси, люди, які поспішали у своїх справах. Я намагалася запам'ятати ці миті, але в голові був тільки біль.

- Кріс, - сказала Юля, сидячи поруч. - Я знаю, що тобі важко. Але ти маєш пам'ятати: ти перемогла. Ти показала всім, хто ти є. І ніхто не може забрати в тебе цього.

- Дякую, - сказала я. - Я знаю.

Катя та Іра сиділи позаду й мовчали. Вони теж переживали за мене, але не знали, що сказати.

Ми приїхали до аеропорту. Я вийшла з таксі й подивилася на небо. Воно було блакитним, чистим, без жодної хмаринки. Я відчула, як вітер торкається мого обличчя.

- Прощавай, Варшаво, - прошепотіла я.

Ми зайшли в аеропорт. Реєстрація, паспортний контроль, посадка. Усе відбувалося автоматично, ніби я не брала участі в цьому.

Я сіла в літак біля вікна й подивилася вниз. Варшава ставала дедалі меншою. Будинки, вулиці, люди - усе зникало в блакитній імлі.

- Я повернуся сюди, - сказала я собі. - Але вже іншою.

Літак злетів. Я заплющила очі й дозволила собі відпочити.