Глава 28. За лаштунками. Останні хвилини

Я стояла за лаштунками й дихала. Глибоко, рівномірно. Моє серце калатало так, що, здавалося, його стукіт чути в останньому ряду. За спиною була моя команда - Олена, Юля, Катя, Іра. Вони стояли поруч, і я відчувала їхню підтримку.

- Кріс, - сказала Олена, кладучи руку на моє плече. - Ти готова?

- Готова, - відповіла я, хоча всередині мене вирував ураган емоцій.

- Ми виходимо через п'ять хвилин, - сказала вона. - Пам'ятай: ми - команда. Ми - родина. Ми - найкращі.

Я кивнула. Я знала це.

Юля підійшла до мене й обійняла.

- Ти впораєшся, - сказала вона. - Я знаю.

- Дякую, Юлю, - прошепотіла я.

Катя та Іра підійшли до нас, і ми обійнялися всі разом.

- Ми - команда, - сказала Іра.

- Ми - родина, - додала Катя.

Я відчула, як їхня підтримка дає мені сили.

Я визирнула за лаштунки. Зал був величезним - тисячі місць, і майже всі вони були заповнені. Люди чекали на шоу. Світло грало на сцені, створюючи магічну атмосферу.

І я побачила її. Таня сиділа в першому ряду. Вона була вдягнена в яскраво-червону сукню, на її обличчі була холодна посмішка. Вона чекала. Вона чекала на мою помилку.

Але я не збиралася помилятися.

- Виходь, - сказала Олена. - Це твій момент.

Я зробила глибокий вдих. І вийшла на сцену.

Світло вдарило в очі. Я на мить осліпла, але потім побачила їх - обличчя людей. Тисячі облич, які дивилися на нас. Я відчула, як енергія залу наповнює мене.

Музика заграла. І ми почали танцювати.

Ми рухалися синхронно, чітко, красиво. Я відчувала, як моє тіло пам'ятає кожен рух. Я відчувала, як моя душа співає.

Ми виконували складні елементи. Я робила оберти, стрибки, піруети. Я відчувала, як моє тіло літає в повітрі.

Я побачила Микиту біля апаратури. Він дивився на мене з гордістю. Він вірив у мене.

Я побачила Таню. Вона сиділа нерухомо. Її обличчя було блідим. Вона не очікувала, що ми будемо такими.

Коли музика затихла, зал вибухнув оплесками. Люди кричали, свистіли, аплодували. Я відчула, як сльози підступають до очей.

Ми зробили це. Ми перемогли.

***

Ми пройшли до фіналу. Я стояла на сцені, тримаючи за руки своїх дівчат, і чекала на оголошення результатів. Моє серце калатало.

- І переможцями стають... - голос ведучого лунав по всьому залу.

Я затамувала подих.

- ...команда «Акцент» з України!

Зал вибухнув оплесками. Я відчула, як сльози течуть по моїх щоках.

Ми зробили це. Ми перемогли.

Я підбігла до Микити й обійняла його.

- Ми перемогли! - крикнула я.

- Я знав, - сказав він. - Я завжди знав.

Я подивилася в зал. Таня сиділа нерухомо. Її обличчя було блідим, очі - порожніми. Вона програла.

Але я не відчувала радості від її поразки. Я відчувала лише полегшення.

Ми стояли на сцені, тримаючи кубок, і я відчувала, як щастя переповнює мене. Це був найкращий день у моєму житті.

Але я знала: це тиша перед бурею.