Глава 25. Дорога в тиші

Ми вийшли з концертного залу мовчки. У повітрі все ще висіла напруга після зустрічі з Танею та сварки з Микитою. 

Я йшла попереду, тримаючи спину прямо, хоча всередині мене все тремтіло. Я не хотіла, щоб хтось бачив, як я страждаю. Я не хотіла здаватися слабкою.

Вулиці Варшави вже не здавалися такими красивими, як кілька годин тому. Сонце ховалося за хмарами, вітер став холоднішим. Я відчувала, як у грудях щось стискається.

- Кріс, - почула я голос Олени. - Зачекай.

Я зупинилася, але не обернулася. Я боялася, що якщо повернуся, вони побачать мої сльози.

- Що? - запитала я якомога байдужіше.

Олена підійшла до мене й поклала руку на плече.

- Ти не повинна йти сама, - сказала вона. - Ми з тобою.

Я повернулася до неї. Мої очі були червоними, але я намагалася посміхнутися.

- Дякую, - прошепотіла я.

Юля, Катя та Іра підійшли до нас. Микита стояв осторонь, не наважуючись підійти ближче. Він опустив голову й дивився в землю.

- Ходімо, - сказала Іра. - Нам треба повернутися в готель. Нам усім треба перепочити.

Ми рушили далі. Дорогою ніхто не говорив. Кожен був занурений у свої думки. Я дивилася на вулиці Варшави, але не бачила їх. Перед очима стояло обличчя Тані, її переможна посмішка, і обличчя Микити, який виправдовував її.

Чому він так зробив? Чому він не сказав їй, що вона неправа? Чому він не захистив мене?

Ці думки крутилися в моїй голові, не даючи спокою.

***

Ми піднялися до готелю. Олена запросила всіх до свого номера. Ми сиділи на підлозі, пили чай, але ніхто не міг знайти слів. Напруга була майже відчутною.

- Дівчата, - сказала Олена нарешті. - Нам треба поговорити.

Усі підняли голови.

- Я знаю, що сталося з Танею, було неприємно, - продовжила вона. - Але ми не можемо дозволити цьому вплинути на наш виступ. Завтра конкурс. Ми маємо бути зосередженими.

- Я знаю, - сказала я тихо. - Але я не можу просто викинути це з голови.

- Я розумію, - сказала Олена. - Але ти маєш спробувати. Таня хоче, щоб ти злякалася. Вона хоче, щоб ти провалилася. Не дай їй цього.

Юля підійшла до мене й сіла поруч.

- Кріс, - сказала вона. - Я знаю, що тобі боляче. Я знаю, що ти переживаєш через Микиту. Але ти не повинна дозволяти стосункам зруйнувати те, що ти побудувала. Ти - неймовірна танцівниця. Ти - наша зірка. Не дозволяй нікому, навіть йому, затьмарити це.

Я подивилася на неї. У її очах була щирість.

- Але я люблю його, - прошепотіла я. - І я не можу просто перестати думати про нього.

- Я знаю, - сказала Юля. - Але завтра ти маєш думати тільки про танець. Про сцену. Про музику. Про те, як ти відчуваєш себе, коли танцюєш. Усе інше може почекати.

Катя підійшла до нас.

- Вона має рацію, Кріс, - сказала вона. - Ми пройшли довгий шлях. Ми багато працювали. Ми не можемо дозволити, щоб якась Таня або хтось інший зруйнували це.

Іра сіла поруч і взяла мою руку.

- Кріс, - сказала вона. - Ти - наша подруга. Ти - наша сестра. Ми любимо тебе. І ми хочемо, щоб ти перемогла. Але для цього тобі потрібно взяти себе в руки.

Я відчула, як сльози знову підступають до очей. Але цього разу це були сльози вдячності.

- Дякую вам, - сказала я. - Я не знаю, що б я робила без вас.

- Ти б боролася, - сказала Олена. - Ти завжди борешся. Але ми поруч, щоб допомогти тобі.

Ми обійнялися. Я відчула, як їхня підтримка дає мені сили.

***

Після розмови з дівчатами я вийшла в коридор. Микита стояв біля вікна, дивлячись на нічне місто. Він почув мої кроки й повернувся.

- Кріс, - сказав він. - Я...

- Не треба, - перебила я. - Я не хочу сваритися. Але я хочу, щоб ти зрозумів одне.

Він замовк і подивився на мене.

- Я люблю тебе, - сказала я. - Але я не можу дозволити тобі виправдовувати Таню. Вона хоче знищити мене. І якщо ти не бачиш цього, то... то я не знаю, чи можемо ми бути разом.

Його обличчя стало блідим.

- Кріс, я бачу, - сказав він. - Я знаю, що вона неправа. Але я не хочу, щоб вона страждала.

- А я? - запитала я. - Я не страждаю?

- Ти страждаєш, - сказав він. - І я винен у цьому.

- Так, - сказала я. - Ти винен. Але я готова пробачити тобі, якщо ти обіцяєш, що більше не будеш захищати її.

Він замовк на довгу мить. Потім кивнув.

- Я обіцяю, - сказав він. - Я більше не буду захищати її. Я буду захищати тебе.

Він підійшов до мене й узяв мої руки.

- Я люблю тебе, Кріс, - сказав він. - І я зроблю все, щоб ти була щасливою.

Я подивилася на нього. У його очах була щирість.

- Я вірю тобі, - сказала я. - Але завтра я маю думати тільки про конкурс. Про танець. Про сцену.

- Я знаю, - сказав він. - І я буду поруч. Я завжди буду поруч.

Він поцілував мене в лоба. Я відчула, як тепло розливається по всьому тілу.

- Іди спи, - сказав він. - Завтра великий день.

Я кивнула й пішла до свого номера.