Глава 24. Несподівана зустріч. Старе обличчя в новому місті

Репетиція закінчилася. Ми стояли на сцені, важко дихаючи, але щасливі. Усе вийшло ідеально. Світло працювало, музика звучала чітко, рухи були синхронними. Олена підбігла до нас із посмішкою.

- Дівчата! - вигукнула вона. - Це було неймовірно! Якщо завтра ми виступимо так само, ми переможемо!

- Ми переможемо! - вигукнула Іра, стрибаючи на місці.

Юля підійшла до мене й поклала руку на плече.

- Кріс, ти була чудовою, - сказала вона. - Твоє соло - це щось неймовірне.

- Дякую, Юлю, - відповіла я, посміхаючись. - Я так хвилювалася, але коли музика заграла...

- Коли музика заграла, ти перетворилася на вогонь, - закінчила вона за мене.

Ми обійнялися. Я відчувала, як між нами зникла та стіна, яка колись розділяла нас. Ми стали справжніми подругами.

Катя та Іра підбігли до нас, і ми стояли в колі, тримаючись за руки.

- Ми - команда! - сказала Катя.

- Ми - родина! - додала Іра.

Я відчула, як у грудях розливається тепло. Цей момент був ідеальним.

- Ходімо, - сказала Олена. - Нам треба перепочити. Завтра великий день.

Ми почали збирати речі. Я взяла свою пляшку з водою, рушник і повернулася до виходу зі сцени. Микита стояв біля апаратури, згортаючи кабелі. Він підняв голову й усміхнувся мені.

- Ти була неймовірною, - сказав він. - Я пишаюся тобою.

- Дякую, - я підійшла до нього й поцілувала в щоку. - Ти теж був чудовим. Світло було ідеальним.

- Я старався, - він усміхнувся.

Ми вже збиралися йти, коли я побачила її.

***

Вона стояла в кутку залу, біля самого виходу. Її руки були схрещені на грудях, на обличчі - холодна, самовдоволена посмішка. 

Вона була вдягнена в дороге пальто, волосся ідеально укладене. Вона виглядала так, ніби прийшла не на репетицію, а на показ мод.

Моє серце зупинилося на мить. Потім забилося з шаленою швидкістю. Я не могла повірити своїм очам. 

Таня. 

Тут.

У Варшаві.

- Ні, - прошепотіла я. - Тільки не вона.

Мої руки затремтіли, пляшка з водою випала з рук і покотилася по підлозі. 

Я відчула, як холодний піт виступає на лобі. Усі мої страхи, усі мої тривоги повернулися в одну мить.

- Кріс? - почула я голос Олени. - Що сталося?

Я не могла вимовити жодного слова. Я просто дивилася на Таню, яка повільно, впевнено, наче королева, йшла до нас.

- О, - сказала Олена, коли її погляд упав на Таню. - Ні. Тільки не вона.

Юля, Катя та Іра теж побачили її. Усі завмерли. 

Напруга повисла в повітрі, густа, як туман.

- Що вона робить тут? - прошепотіла Іра.

- Не знаю, - відповіла Катя. - Але це не віщує нічого доброго.

Таня підійшла до нас і зупинилася за кілька кроків. Вона дивилася на мене з викликом, і в її очах була та сама злість, яку я бачила стільки разів.

- Кристино, - сказала вона солодким голосом. - Яка несподівана зустріч.

- Таню, - сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав твердо. - Що ти робиш тут?

- Прийшла подивитися на твій тріумф, - сказала вона. - Або на твій провал. Як піде.

- Ти не можеш залишити нас у спокої? - вигукнула Іра, роблячи крок уперед.

Таня зневажливо подивилася на неї.

- Я розмовляю не з тобою, - сказала вона. - Я розмовляю з тією, яка думає, що вона особлива.

Юля вийшла вперед, ставши поруч зі мною.

- Таню, - сказала вона холодно. - Тобі тут не раді. Іди.

- Я не піду, - сказала Таня. - Я маю право бути тут. Це відкритий захід.

- Ти не маєш права заважати нам, - сказала Катя. - Ми готуємося до конкурсу.

- Я не заважаю, - Таня посміхнулася. - Я просто спостерігаю.

Таня повернулася до мене. Її погляд був пронизливим, холодним.

- Ти думаєш, що ти переможеш? - запитала вона. - Ти думаєш, що ти краща за всіх?

- Я не думаю, що я краща, - сказала я, намагаючись контролювати голос. - Я просто хочу танцювати.

- Танцювати? - Таня засміялася. - Ти не вмієш танцювати. Ти просто викидаєш ногами. Техніки в тебе немає. Душі немає. Ти - пусте місце.

Я відчула, як ці слова б'ють по мені. Як ніж, який встромляють у серце. Але я не дозволила собі заплакати.

- Таню, - сказала я. - Я не знаю, чому ти так ненавидиш мене. Але я знаю одне: я не дозволю тобі зіпсувати мій виступ.

- Я вже зіпсувала, - сказала вона. - Ти думаєш, що я просто так приїхала? Я подала скаргу до оргкомітету. Я сказала їм, що ти використовувала заборонені елементи. Вони розглядають мою заяву.

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Моє серце зупинилося.

- Ти... ти що?

- Ти чула, - сказала Таня. - Завтра, перед конкурсом, буде засідання. Вони вирішать, чи дискваліфікувати тебе.

Я відчула, як сльози підступають до очей. Але я не хотіла плакати перед нею.

- Ти не зможеш цього довести, - сказала я. - У мене є докази.

- Побачимо, - сказала Таня. - Я привела адвоката. І він дуже переконливий.

Вона посміхнулася тією переможною посмішкою, яку я ненавиділа, і зробила крок назад, збираючись піти.

І тоді сталося те, чого я не очікувала.

Микита зробив крок уперед.

- Таню, - сказав він. - Зачекай.

Я завмерла. 

Що він робить? Чому він зупиняє її?

Таня обернулася. На її обличчі з'явилася надія. Вона думала, що він встане на її бік.

- Микито, - сказала вона м'яко. - Я так рада, що ти тут.

- Таню, - сказав він, і його голос був напруженим. - Ти не повинна була цього робити.

- Що? - перепитала вона.

- Подавати скаргу, - сказав він. - Це нечесно.

Я видихнула. Він на моєму боці. Він захищає мене.

Але Таня не здавалася.

- Микито, - сказала вона. - Ти не розумієш. Вона обманює всіх. Вона не така, якою здається.

- Я знаю, яка вона, - сказав він. - І я знаю, яка ти.

Таня завмерла. Її обличчя стало блідим.

- Що ти хочеш сказати?

- Я хочу сказати, що ти маєш припинити, - сказав він. - Це заходить надто далеко.

Але потім він зробив те, що зламало моє серце. Він підійшов до Тані й поклав руку на її плече.