Глава 23. Пробудження в новому місті

Я прокинулася від сонячних променів, які пробивалися крізь штори. За вікном уже було світло, чути було шум міста - гул машин, голоси людей, десь далеко грав музикант на вулиці. Я полежала кілька хвилин, усміхаючись, і згадувала вчорашній день. Дорога, озеро, Варшава ввечері, розмови з Микитою. Усе здавалося сном.

Я підвелася з ліжка й підійшла до вікна. Варшава прокидалася. Люди поспішали на роботу, автівки їздили вулицями, а в парку навпроти готелю хтось вигулював собаку. Місто жило своїм життям, і я була частиною цього життя.

Я взяла телефон. Настя написала:

«Доброго ранку, зірко! Як тобі Варшава?»

«Неймовірно!» - відповіла я. «Шкода, що тебе немає поруч».

«Я з тобою думками. Перемагай там за нас обох!»

Я усміхнулася й поклала телефон. Настя завжди вміла підняти настрій.

Я вдягла спортивний костюм, заплела волосся в косичку й вийшла з номера. У коридорі я зустріла Олену.

- Доброго ранку, сонце! - сказала вона. - Як спалося?

- Чудово, - відповіла я. - Я готова до нового дня.

- Ось це настрій, - вона посміхнулася. - Сніданок через пів години. А потім - репетиція на сцені. Готова?

- Готова, - сказала я, хоча всередині вже почало тремтіти.

Ми спустилися до ресторану. Там уже були Юля, Катя та Іра. Вони сиділи за великим столом, пили каву й обговорювали план на день.

- Кріс! - вигукнула Іра. - Сідай до нас!

Я сіла поруч. На столі було багато їжі - омлет, круасани, фрукти, йогурти. Усе виглядало так апетитно, але я не могла їсти. Хвилювання переповнювало мене.

- Ти не їси? - запитала Катя.

- Не можу, - зізналася я. - Хвилююся.

- Це нормально, - сказала Юля. - Я теж не їм перед виступом.

- Я теж, - додала Іра.

Олена підійшла до нас із чашкою кави.

- Дівчата, - сказала вона. - Сьогодні ми будемо на великій сцені. Концертний зал у Варшаві - це серйозно. Але ми готові. Ми працювали над цим довго. Я вірю в нас.

- Ми віримо в нас! - вигукнула Катя.

Ми підняли чашки й чокнулися.

- За нас! - сказала Олена.

- За нас! - повторили ми хором.

***

Після сніданку ми вийшли з готелю. На вулиці було тепло, сонце світило яскраво. Ми йшли пішки до концертного залу - Олена сказала, що це зовсім поруч.

Вулиці Варшави вражали. Старовинні будівлі з високими шпилями чергувалися з сучасними скляними хмарочосами. Люди посміхалися, вуличні музиканти грали на скрипках, а в повітрі пахло кавою та свіжою випічкою.

- Це неймовірно, - сказала я, оглядаючись навколо.

- Так, - погодилася Іра. - Я ніколи не бачила такого красивого міста.

Ми пройшли повз Королівський замок - величезну червону будівлю з баштами та шпилями. Я завмерла, розглядаючи його.

- Я хочу сфотографуватися тут, - сказала я.

- У нас буде час, - сказала Олена. - Після репетиції.

Ми продовжили шлях. Я дивилася на вулиці, на людей, на архітектуру, і відчувала, як це місто поступово стає мені рідним.

***

Ми підійшли до величезної сучасної будівлі - концертного залу. Вона була зі скла та металу, з величезними вікнами, що пропускали світло. Перед входом була площа з фонтаном, де сиділи люди й читали книги або просто відпочивали.

- Ого, - видихнула я.

- Так, - сказала Олена. - Це місце, де ми будемо виступати.

Ми зайшли всередину. Хол був просторим, із високою стелею та величезними люстрами. Скрізь були дзеркала, які відображали світло, створюючи відчуття простору й легкості.

До нас підійшов організатор - усміхнений чоловік у діловому костюмі.

- Вітаю, командо! - сказав він польською, але з англійським акцентом. - Я Павел. Ласкаво просимо до Варшави!

- Дякуємо! - відповіла Олена, перекладаючи нам.

Павел провів нас до зали. Коли я побачила сцену, у мене перехопило подих. Вона була величезною - набагато більшою, ніж я уявляла. Світло, звук, декорації - усе було на найвищому рівні.

- Це... це неймовірно, - прошепотіла я.

- Так, - сказала Олена. - І ми будемо виступати тут.

Я підійшла до краю сцени й доторкнулася до підлоги. Вона була дерев'яною, гладенькою, теплою. Я відчула, як енергія цього місця передається мені.

- Я готова, - сказала я. - Я готова до всього.

***

Ми почали репетицію. Світло налаштовували, звук перевіряли. Я вийшла в центр сцени й завмерла, дивлячись у зал. Він був порожнім, але я уявляла, як через два дні тут будуть тисячі людей.

- Кріс, ти готова? - крикнула Олена.

- Готова! - відповіла я.

Музика заграла. І я почала танцювати.

Я рухалася в ритмі, виконувала складні елементи. Я відчувала, як моє тіло пам'ятає кожен рух. Я додавала імпровізацію, додавала емоції, додавала душу.

- Чудово! - крикнула Олена. - Ще раз!

Ми повторювали знову й знову. Я відчувала, як м'язи напружуються, як піт стікає по обличчю, але я не зупинялася. Я хотіла, щоб усе було ідеальним.

Микита сидів біля апаратури, налаштовував світло, і я бачила, як він усміхається. Він пишався мною.

Коли репетиція закінчилася, я підійшла до нього.

- Як я? - запитала я, важко дихаючи.

- Ти неймовірна, - сказав він. - Я ніколи не бачив тебе такою впевненою.

- Я відчуваю це, - сказала я. - Це місце дає мені сили.

- Це ти даєш собі сили, - сказав він. - Ти - неймовірна.

Він поцілував мене в лоба. Я відчула, як тепло розливається по всьому тілу.

***

Після репетиції ми познайомилися з іншими учасниками конкурсу. Вони були з різних країн - з Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини. Усі були талановитими, усі були натхненними.

Першими до нас підійшли дівчата з польської команди. Вони посміхалися й віталися.

- Cześć! - сказала одна з них, висока брюнетка з добрими очима. - Я Марта. А це Агнєшка та Зофія. Ми дуже раді познайомитися!

- Я Кріс, - відповіла я. - А це моя команда.

Ми почали розмовляти. Марта виявилася дуже веселою й товариською. Вона розповідала про Варшаву, про конкурс, про своїх друзів.

- Ми так хвилюємося, - сказала вона. - Але це приємне хвилювання.