Глава 22. Дорога до Варшави

Сонце тільки-но почало підніматися над горизонтом, коли я вийшла з дому. Повітря було свіжим, прозорим, із легким запахом весняної трави. Птахи співали свої ранкові пісні, а десь далеко гавкав собака. Усе навколо здавалося таким мирним, таким спокійним. Але всередині мене вирував ураган емоцій.

Я стояла на порозі свого будинку, тримаючи в руках валізу, і дивилася на вулицю, яку знала з дитинства. Сьогодні я залишала її. Сьогодні я вирушала в нову пригоду.

Мама вийшла слідом за мною. Вона була в халаті, із заплаканими очима, але посміхалася.

- Крисонько, - сказала вона, обіймаючи мене. - Ти не забула нічого?

- Усе взяла, мамо, - відповіла я, пригортаючись до неї. - Не хвилюйся.

- Я завжди буду хвилюватися, - сказала вона. - Ти - моя донька. Моя зірка.

- Я люблю тебе, мамо, - прошепотіла я.

- Я тебе теж, донько, - вона поцілувала мене в лоба. - Тепер іди. Тебе чекають великі справи.

Я відступила на крок і подивилася на неї. Вона стояла на порозі, маленька, тендітна, але така сильна. Моя мама. Моя опора. Моя підтримка.

- Я повернуся, - сказала я. - Я обіцяю.

- Я знаю, - вона усміхнулася.

Я сіла в машину, яку замовила Олена. За кермом сидів Микита. Він повернувся до мене й посміхнувся.

- Ти готова? - запитав він.

- Готова, - відповіла я, хоча всередині мене все тремтіло.

Ми рушили. Я дивилася у вікно на будинок, який ставав дедалі меншим. Мама стояла на порозі й махала мені рукою. Я махала у відповідь, поки вона не зникла з поля зору.

- Як ти? - запитав Микита, коли ми виїхали на трасу.

- Хвилююся, - зізналася я. - Але це приємне хвилювання.

- Це нормально, - сказав він. - Я теж хвилююся. Але ми разом. І це головне.

Я взяла його за руку й відчула, як тепло його долоні заспокоює мене.

Ми їхали містом. Вулиці були порожніми - ранок вихідного дня. Крізь вікно я бачила знайомі будівлі, парки, кав'ярні, які ще не відчинилися. Усе виглядало таким звичним. Але сьогодні я залишала це все позаду.

Попереду була Варшава.

***

За містом почалися поля. Безкраї, зелені, вони тяглися до самого горизонту. Небо було блакитним, чистим, без жодної хмаринки. Сонце світило яскраво, але не пекло - тільки приємно гріло.

Я відкрила вікно й вдихнула свіже повітря. Воно пахло травою, землею та свободою. Я відчула, як вітер торкається мого обличчя, як розвіває моє волосся.

- Як гарно, - сказала я.

- Так, - погодився Микита. - Я люблю цю дорогу. Вона завжди нагадує мені, що попереду щось нове.

- Ти часто їздиш цією трасою? - запитала я.

- Не дуже, - відповів він. - Але кожного разу, коли я їду, я відчуваю себе вільним.

Я подивилася на нього. Його профіль вимальовувався на тлі сонця, і він здавався таким гарним, таким рідним.

- Дякую, що ти зі мною, - сказала я.

- Я завжди буду з тобою, - відповів він, стискаючи мою руку.

Позаду нас їхала ще одна машина - Олена, Юля, Катя та Іра. Вони махали нам, щось кричали, але вітер заглушав їхні голоси. Я засміялася й помахала у відповідь.

Ми зупинилися на першій заправці. Усі вийшли з машин, потягнулися, розминаючи затеклі м'язи. Олена підійшла до мене.

- Як ти? - запитала вона.

- Чудово, - відповіла я. - Це неймовірно.

- Це тільки початок, - вона посміхнулася. - Попереду ще багато цікавого.

Ми зайшли до кафе при заправці. Там пахло кавою та свіжою випічкою. Ми взяли по чашці кави та бутерброди й сіли за столик.

- Я хочу сказати вам усім, - почала Олена. - Я пишаюся вами. Ми пройшли довгий шлях. І попереду нас чекає ще більше.

- Ми впораємося, - сказала Юля. - Ми - команда.

- Ми - родина, - додала Іра.

Ми підняли чашки й чокнулися.

- За нові пригоди! - вигукнула Катя.

- За нові пригоди! - повторили ми хором.

***

Після заправки ми рушили далі. Пейзажі змінювалися. Поля змінилися лісами - високими соснами, які тяглися до неба. Їхні верхівки гойдалися на вітрі, створюючи шум, схожий на шепіт.

Я дивилася у вікно й не могла відвести погляду. Усе було таким красивим, таким живим. Я відчувала, як природа наповнює мене енергією.

- Тобі подобається? - запитав Микита.

- Дуже, - відповіла я. - Я ніколи не їздила так далеко.

- А я їздив, - сказав він. - Але щоразу це відчуття - як уперше.

Ми проїжджали повз маленькі села - старі дерев'яні будинки з різьбленими наличниками, білі лелеки на дахах, собаки, які бігали вулицями. Люди стояли біля своїх хат і дивилися на проїжджаючі машини.

- Тут так спокійно, - сказала я. - Як в іншому світі.

- Так, - погодився Микита. - Але Варшава - це інший світ. Швидкий, галасливий, сповнений життя.

- Я хочу побачити це.

- Ти побачиш.

Я заплющила очі й дозволила собі відчути момент. Вітер, сонце, свобода. Я була щасливою.

***

Через кілька годин Микита звернув з траси на невелику дорогу, яка вела до озера. Він зупинив машину біля самого берега.

- Давайте трохи відпочинемо, - сказав він. - Тут гарно.

Ми вийшли з машини. Озеро було неймовірним - вода блищала на сонці, наче дзеркало. Навколо були сосни, а берег був піщаним, м'яким.

Я зняла взуття й пішла до води. Пісок був теплим, приємним. Я зайшла по щиколотку у воду - вона була прохолодною, але не холодною.

- Як гарно! - вигукнула я.

До мене підбігли дівчата. Юля, Катя, Іра - усі зняли взуття й побігли до води.

- Це неймовірно! - закричала Іра.

- Я хочу тут жити! - додала Катя.

Олена стояла на березі й посміхалася, дивлячись на нас.

- Дівчата, - сказала вона. - Не забувайте, що ми їдемо на конкурс!

- Ми пам'ятаємо! - крикнули ми хором.

Ми сиділи на березі, їли бутерброди, сміялися, обговорювали плани. Микита приніс гітару й почав грати. Музика розносилася над озером, зливаючись зі співом птахів.

Я сиділа поруч із ним, притулившись головою до його плеча, і слухала. Я відчувала, як цей момент назавжди залишиться в моїй пам'яті.