Глава 20.Тривожний дзвінок

Це був звичайний день. Сонце світило, птахи співали, я сиділа на парі з історії України й намагалася не заснути під монотонний голос викладача. Настя поруч малювала в зошиті смішні мордочки й підсовувала мені, щоб я посміялася. Усе було спокійно. Занадто спокійно.

А потім завібрував мій телефон.

Я глянула на екран і завмерла. Артем. Мені дзвонив Артем - відомий співак, для якого ми знімали кліп. Він ніколи не дзвонив просто так. Тільки з важливих питань. І тільки не під час занять.

- Кріс, візьми слухавку, - прошепотіла Настя, штовхаючи мене ліктем. - Він же не буде дзвонити просто так.

Я вибігла з аудиторії, навіть не вибачившись перед викладачем. Моє серце калатало, руки тремтіли, коли я натискала кнопку прийняття дзвінка.

- Алло? - мій голос звучав як писк переляканого мишеняти.

- Кріс, - голос Артема був серйозним, напруженим. - Терміново приїжджай до студії. Зараз. Я чекаю на тебе.

- Що сталося? - я відчула, як холодний піт виступає на лобі. - Щось із кліпом? Ми щось не так зробили?

- Ні, із кліпом усе добре, - сказав він. - Але в нас є проблема. Я поясню при зустрічі. Приїжджай якнайшвидше.

Він поклав трубку. Я стояла в коридорі, тримаючи телефон у тремтячій руці, і намагалася прийти до тями. Мої думки плуталися. Що могло статися? Чому він такий серйозний? Чому він кличе мене терміново?

Я повернулася в аудиторію, швидко зібрала речі й прошепотіла Насті:

- Мені треба їхати. Артем викликає. Терміново.

- Що?! - вона витріщилася на мене. - Усе гаразд?

- Не знаю, - сказала я. - Але я маю їхати.

- Я з тобою, - вона схопила свою сумку.

- Ні, - я похитала головою. - Він сказав, що хоче поговорити зі мною наодинці. Я напишу тобі, як тільки дізнаюся, що там.

Я вибігла з університету, сіла в таксі й назвала адресу студії. Усю дорогу я тремтіла. Мої думки металися, серце вистрибувало з грудей. 

Що якщо Таня вже встигла нашкодити? Що якщо Артем дізнався про звинувачення й хоче зняти мене з кліпу? Що якщо він не вірить мені?

Я набрала Микиті. Він відповів майже одразу.

- Кріс? Ти чого так дихаєш?

- Артем викликав мене на термінову зустріч, - випалила я. - Я їду до студії. Я не знаю, що сталося. Я боюся, що це через Таню.

- Тримайся, - сказав він спокійно. - Я приїду слідом за тобою. Якщо що - я поруч.

- Дякую, Микито, - я відчула, як його голос трохи заспокоює мене.

Таксі зупинилося біля студії. Я вийшла, заплатила водієві й побігла до входу. Охоронець уже знав мене, тому пропустив без запитань.

***

Студія звукозапису була величезною - високі стелі, скляні стіни, дорога апаратура, яка блищала в напівтемряві. Артем сидів у кріслі за пультом, навушники висіли на шиї. Він не дивився на екран. Він дивився просто перед собою, і його обличчя було замисленим, серйозним.

- Артеме, - сказала я, заходячи до кімнати. - Що сталося?

Він підвівся й подивився на мене. Його очі були втомленими, але в них світилася рішучість.

- Кріс, сідай, - сказав він, вказуючи на стілець навпроти. - Нам треба поговорити.

Я сіла, намагаючись заспокоїти дихання. Мої руки тремтіли, коліна тряслися. Я відчувала себе як перед вироком.

- Артеме, що трапилося? - повторила я. - Ти мене лякаєш.

Він зітхнув, провів рукою по обличчю й подивився на мене.

- Я дізнався про Таню, - сказав він просто. - Про те, що вона зробила на твоєму виступі. Про те, що вона намагається звинуватити тебе в порушенні правил.

Я завмерла. Моє серце зупинилося на мить, а потім забилося ще швидше.

- Звідки ти знаєш? - прошепотіла я.

- Вона надіслала мені листа, - сказав він. - Довгого, детального. Звинуватила тебе в тому, що ти використовувала заборонені елементи. Намагалася переконати мене зняти тебе з кліпу.

Я відчула, як у грудях усе стиснулося. 

Так і було...

Таня дійшла до Артема. Вона намагалася знищити мене через нього.

- І ти... ти віриш їй? - запитала я, і мій голос тремтів.

Артем подивився на мене довгим поглядом. Потім він усміхнувся - тепло, щиро, тією усмішкою, яка зробила його відомим.

- Кріс, - сказав він. - Я не вірю жодному її слову.

Я видихнула. Сльози полегшення підступили до очей.

- Але як ти...

- Я бачив твій виступ, - сказав він. - Я бачив, як ти танцюєш. Я бачив, що ти не порушувала жодних правил. І я бачив, що хтось кинув щось на підлогу.

Я завмерла.

- Ти бачив?

- Так, - він кивнув. - Я переглянув відео. Кілька разів. Я збільшив кадри. Я побачив, як вона кидає кульку на сцену.

Я не могла повірити. Артем бачив це. Він знав правду.

- Чому ти мені не сказав? - запитала я.

- Я хотів переконатися, - сказав він. - Я не хотів робити поспішних висновків. Але тепер я впевнений.

Він підвівся з крісла, підійшов до вікна й повернувся до мене.

- Кріс, я зробив дещо, - сказав він. - Я переслав це відео оргкомітету конкурсу. Я написав їм листа, у якому пояснив ситуацію. І я сказав, що якщо вони дискваліфікують тебе, я зніму свою підтримку з конкурсу.

Я витріщилася на нього.

- Ти зробив це? Для мене?

- Я зробив це для справедливості, - сказав він. - Ти талановита дівчина. Ти не заслуговуєш на те, щоб тебе знищували через чиюсь заздрість.

Я відчула, як сльози течуть по моїх щоках. Але це були сльози радості.

- Артеме, я не знаю, що сказати, - прошепотіла я. - Дякую тобі. Ти не уявляєш, що це для мене значить.

Він підійшов до мене й поклав руку на плече.

- Ти особлива, Кріс, - сказав він. - Я працював із багатьма танцівницями, але ти - одна з небагатьох, у кого є душа. Ти вогняна. І я не дозволю нікому погасити твій вогонь.

***

У цей момент двері студії відчинилися, і в кімнату влетів Микита. Він був запыханий, волосся розкуйовджене, очі розширені від хвилювання.

- Кріс! - вигукнув він, побачивши мене. - Що тут сталося? Ти в порядку?

- Я в порядку, - сказала я, підводячись. - Артем усе знає. Він бачив відео. Він повірив мені.