Глава 18. Поява Тані. Нова підступність

Це був звичайний день репетиції. Сонце заливало спортзал теплим весняним світлом, пилинки танцювали в повітрі, музика лилася з колонок, і ми відпрацьовували нову зв'язку для кліпу. Я була в своїй стихії - моє тіло рухалося в ритмі, м'язи працювали, піт стікав по обличчю, але я посміхалася.

Олена стояла в центрі залу й керувала процесом:

- Кріс, чудово! А тепер додай більше емоції в цей поворот. Ти - вогонь, пам'ятаєш?

Я кивнула, витерла піт з чола й повторила рух. У мене виходило все краще й краще. Артем буде задоволений.

Микита сидів біля апаратури, налаштовував світло, іноді поглядаючи на мене з усмішкою. Його присутність заспокоювала мене, додавала впевненості.

Настя сиділа на лаві, гортаючи телефон, і час від часу підбадьорювала мене:

- Давай, Кріс! Ти - зірка!

Я засміялася. Усе було так добре. Занадто добре.

І раптом я побачила її.

Таня стояла біля входу.

Вона була не сама. Поруч із нею стояв чоловік років сорока - високий, із суворим обличчям, у дорогому діловому костюмі. Він тримав у руках шкіряну папку, повну документів. Його погляд був холодним і оцінювальним, наче він уже виніс нам вирок.

Я завмерла на півруху. Моє серце пропустило удар, а потім забилося з шаленою швидкістю. Мої ноги стали ватяними, руки опустилися.

- Ні, - прошепотіла я. - Тільки не знову.

Олена теж побачила її. Вона нахмурилася, її обличчя стало напруженим.

- Дівчата, - сказала вона тихо. - Продовжуйте репетицію. Я розберуся.

Але ніхто не міг продовжувати. Усі завмерли, дивлячись на несподівану гостю. Юля стиснула кулаки, Катя підійшла ближче до мене, Іра сховалася за спиною Олени. Настя вимкнула телефон і встала, готова до всього.

Микита повернувся до апаратури, але я бачила, як напружилися його плечі. Він не хотів дивитися на Таню.

А вона стояла й посміхалася. Тією переможною, самовдоволеною посмішкою, яку я ненавиділа всім серцем. Вона знала, що її поява викличе бурю. Вона насолоджувалася цим.

- Добрий день, дівчата, - сказала Таня солодким голосом. - Не чекали?

- Що тобі треба, Таню? - холодно запитала Олена, підходячи до неї. - Ми зараз репетируємо.

- Я знаю, - Таня зробила крок уперед. - Я прийшла не заважати. Я прийшла поговорити.

- Про що? - голос Олени був сталевим.

Таня зробила ще один крок. Вона дивилася не на Олену, не на Микиту, не на команду. Вона дивилася прямо на мене. Її очі були холодними, як лід, і в них світилася злість.

- Я прийшла поговорити про Кристину, - сказала вона, і її голос став гострим, як лезо.