Глава 11. Перші емоції

Я стояла за лаштунками й дихала. Глибоко, рівномірно. Я намагалася заспокоїти своє серце, яке вибивало чечітку десь у горлі. Мої долоні були вологими, коліна тремтіли, а в шлунку літали метелики, які, здавалося, влаштували там справжню вечірку.

- Кріс, - почула я голос Олени. Вона стояла поруч, тримаючи в руках планшет. - Як ти?

- Я... я не знаю, - відповіла я, намагаючись усміхнутися. - Я хвилююся так, що, здається, зараз знепритомнію.

- Це нормально, - вона поклала руку на моє плече. - Якщо ти не хвилюєшся, значить, тобі байдуже. А тобі не байдуже. Я бачу.

- А що, як я забуду рухи? - запитала я, і мій голос трохи здригнувся.

- Ти не забудеш, - твердо сказала вона. - Твоє тіло пам'ятає. Воно знає, що робити. Просто довірся йому.

Я кивнула. Олена завжди знала, що сказати. Вона була моїм капітаном, моїм лідером. І я вірила їй.

- І ще, - додала вона, нахиляючись до мого вуха. - Таня в залі. Вона сидить у першому ряду. І вона хоче, щоб ти злякалася. Не дай їй цього.

Я відчула, як у грудях щось спалахнуло. Таня. Вона була тут. Вона хотіла побачити мій провал. Але я не дозволю їй цього.

- Я не злякаюся, - сказала я. - Я зроблю це.

- Ось це моя дівчинка, - Олена посміхнулася й обійняла мене.

Поруч з'явилася Настя. Вона визирнула з-за лаштунків і помахала мені рукою.

- Кріс! Ти готова? - крикнула вона, перекриваючи шум залу.

- Майже! - відповіла я.

- Я буду в першому ряду! - вона підняла великий палець. - І я буду кричати так голосно, що ти почуєш мене навіть крізь музику!

Я засміялася. Настя завжди вміла підняти настрій.

- Тільки не зірви голос, - сказала я.

- Обіцяю! - вона підморгнула й зникла в натовпі.

Я повернулася до Олени. Вона дивилася на мене з гордістю.

- Ти готова, - сказала вона. - Я знаю це.

- Я готова, - відповіла я.

Але всередині мене все ще тремтіло. Я вирішила зробити кілька дихальних вправ. Глибокий вдих - раз, видих - два. Я заплющила очі й уявила сцену. Я уявила світло, музику, обличчя людей. Я уявила, як моє тіло рухається в ритмі. Я уявила, як я відчуваю себе вільною.

- Я можу це зробити, - прошепотіла я собі. - Я можу це зробити.

Я відкрила очі. У дзеркалі, яке висіло на стіні, я побачила своє відображення. Там стояла дівчина, яка змінилася. Не та, яка боялася всього на світі. А та, яка могла загорітися.

Я згадала слова Микити: «Ти народжена для цього». І я повірила в них.

Я підійшла до краю сцени й визирнула в зал. Він був величезним. Сотні облич, сотні очей, які дивилися на сцену. Я побачила Настю в першому ряду. Вона махала мені рукою. Я побачила свого тата. Він стояв біля бару, тримаючи в руці склянку з водою. Він дивився на мене з гордістю.

І я побачила Таню. Вона сиділа в першому ряду, схрестивши руки на грудях. Її обличчя було холодним, але я бачила в її очах страх. Вона боялася, що я впораюся. І це додавало мені сил.

- Кріс, - почула я голос Микити. Він підійшов до мене ззаду й узяв за руку. - Ти готова?

Я обернулася. Він стояв переді мною, такий гарний у своїй чорній футболці, з навушниками на шиї. Його очі світилися.

- Я готова, - сказала я. - Але я хвилююся.

- Це нормально, - він стиснув мою руку. - Я теж хвилююся. Завжди, перед кожним виступом. Але коли починається музика, страх зникає. Він просто розчиняється в ритмі.

- Ти правда хвилюєшся? - здивувалася я.

- Правда, - він усміхнувся. - Але я знаю, що все буде добре. Тому що ти на сцені.

Він нахилився й поцілував мене в лоба. Я відчула, як тепло розливається по всьому тілу.

- Я люблю тебе, Кріс, - прошепотів він.

- Я тебе теж, Микито, - відповіла я.

Він пішов до апаратури. Я залишилася стояти на краю сцени. Моє серце калатало, але я вже не боялася. Я була готова.

Світло погасло. Зал наповнився голосами, свистом, оплесками. Я стояла за лаштунками, і моє серце калатало так, що я боялася, що воно вискочить.

Олена підійшла до мене:

- Ми виходимо через хвилину. Ти готова?

- Готова, - відповіла я, хоча всередині мене був ураган емоцій.

Вона посміхнулася й жестом показала іншим дівчатам виходити.

Юля, Катя, Іра та Олена вийшли на сцену першими. Я бачила, як вони шикуються в лінію, як їхні тіла завмирають у початкових позах. Я чула, як зал затихає в очікуванні.

- Кріс, - прошепотіла Олена, озираючись на мене. - Виходь.

Я зробила глибокий вдих. І зробила крок.

Я вийшла на сцену. 

Світло вдарило в очі, і я на мить осліпла. Я відчула, як теплі промені ковзають по моїй шкірі, як вони огортають мене, наче обіймають. Я почула гул залу - сотні голосів, які зливалися в один.

Але потім я побачила їх - обличчя людей. Сотні облич, які дивилися на нас. І десь у натовпі - Микита. 

Хтось усміхався, хтось кричав, хтось просто спостерігав. Я побачила Настю. Вона стояла в першому ряду й махала мені рукою. Я побачила свого тата. Він тримав у руці телефон і знімав. Я побачила Таню. Вона дивилася на мене з ненавистю.

Але я не злякалася. Я відчула, як у грудях розливається вогонь. Я відчула, як моє тіло наповнюється енергією. Я відчула, як я готова.

Музика заграла. І ми почали танцювати.

Спочатку все йшло за планом. Ми рухалися синхронно, чітко, красиво. Я відчувала, як моє тіло пам'ятає кожен рух. Я забула про страх, про хвилювання. Я просто танцювала.

Перша композиція була повільною. Ми рухалися плавно, ніби пливли у воді. Мої руки ковзали в повітрі, мої стегна виписували вісімки, мої ноги робили легкі кроки. Я відчувала, як музика проходить крізь мене, як вона наповнює кожну клітину мого тіла.

Я поглянула на Юлю. Вона дивилася на мене з повагою. Її рухи були точними, впевненими, і в її погляді була підтримка. Вона старалася. І це надихало мене.

- Молодець, Кріс! - прошепотіла вона, коли ми змінювали позиції. - Ти чудово тримаєшся!

Я відчула, як у грудях розливається тепло. Ми були командою. Справжньою.

Катя та Іра працювали синхронно. Їхні рухи були плавними, красивими. Я бачила, як вони стараються. І це надихало мене.