Глава 9. Ранок виступу. Останні приготування

День виступу почався з дощу. Я визирнула у вікно - сірі хмари затягували небо, краплі барабанили по підвіконню, створюючи ритм, який чомусь нагадував мені бачату. Я всміхнулася цьому знаку. Навіть природа сьогодні танцювала.

Але всередині мене світило сонце. Я відчувала, що цей день буде особливим. Не просто особливим - магічним. Я знала це своїм нутром, своїми кінчиками пальців, які вже тремтіли в передчутті музики. 

Я схопилася з ліжка, наче пружина. Моє тіло само просилося в рух. Я зробила кілька розтяжок - руки вгору, нахили, випади. Кожен м'яз відгукувався приємним болем. Моє тіло пам'ятало все, чому я навчилася за цей місяць. Воно було готове. Більше ніж готове - воно прагнуло сцени.

Я ввімкнула музику в телефоні - ту саму, під яку танцювала своє соло. Мої ноги самі почали вибивати ритм по підлозі. Я крутилася перед дзеркалом, спостерігаючи за своїм відображенням. Там була дівчина, яка змінилася. Не та, яка боялася всього на світі. А та, яка могла загорітися.

- Кріс! - почувся голос мами знизу. - Сніданок!

Я вибігла з кімнати, на ходу заплітаючи волосся в косичку. На кухні пахло чимось неймовірним - мама приготувала мої улюблені деруни зі сметаною. Я сіла за стіл і відчула, як тепло розливається по всьому тілу. Це був запах дому. Запах любові.

- Ти виглядаєш чудово, - сказала мама, ставлячи переді мною тарілку. - Але ти майже не їла вчора ввечері. Їж, будь ласка. Тобі потрібна енергія.

- Мамо, я хвилююся, - зізналася я, беручи виделку. - Аж живіт болить.

- Це нормально, - вона сіла навпроти й погладила мою руку. - Я теж хвилювалася перед своїми виступами. Але пам'ятай: ти робиш це тому, що любиш танцювати. Не тому, що маєш комусь щось довести. Ти будеш чудовою. 

- Знаю. А тато? Він прийде? - запитала я, намагаючись не показувати, як мені важливо почути відповідь.

- Він обіцяв, - мама посміхнулася мені з-за чашки кави.- Він казав, що хоче побачити свою доньку на сцені. Він пишається тобою, Кріс. Він просто не завжди вміє це показати.

Я кивнула. У моїх грудях розлилося тепло. Тато прийде. Він побачить мене. І я доведу йому, що він не помилився, коли повірив у мене.

Вона підійшла до мене, поцілувала в лоба й погладила по голові.

- Ти моя гордість, - прошепотіла вона.

Я відчула, як сльози підступають до очей, але я стрималася. Я не хотіла плакати перед виступом. Я хотіла бути сильною.

- Дякую, мамо.

Я взяла телефон і написала татові:

«Тату, ти точно прийдеш?»

Він відповів через хвилину:

«Я буду в першому ряду. І не соромся, я буду кричати голосніше за всіх».

Я засміялася. Мій тато - суворий, іноді занадто серйозний - збирався кричати на моєму виступі. Це було так мило, що я мало не розплакалася.

- Що таке? - запитала мама, побачивши мої очі.

- Тато сказав, що буде кричати, - сказала я.

Мама засміялася:

- О, я знаю. Він учора весь вечір репетирував. «Крістіно, ти найкраща! Кріс, вперед!» - вона передражнила його голос, і ми обидві зареготали.

- Як він взагалі збирається кричати, якщо він завжди такий серйозний? - запитала я.

- Для своєї доньки він готовий на все, - сказала мама. - Навіть на те, щоб виглядати кумедно.

Ми посміялися, і я відчула, як напруга поступово відпускає мене.

Я доїла деруни й піднялася до своєї кімнати. На ліжку вже лежав мій костюм - чорний топ із блискітками та коротка чорна спідниця. Олена дала мені його ще на репетиції, і я зберігала його як скарб.

Я вдягла його й подивилася в дзеркало. Він ідеально сидів на мені - підкреслював талію, робив ноги візуально довшими. Блискітки мерехтіли в світлі лампи, наче маленькі зірки.

Я зробила легкий макіяж - трохи туші, блиск для губ. Я не любила яскравий макіяж, але сьогодні хотіла виглядати особливо. Я підвела очі стрілками + тонко, акуратно. І додала трохи рум'ян, щоб обличчя не виглядало блідим.

Я зав'язала волосся у високий хвіст. Він майорів, коли я рухалася, додаючи динаміки. Я взяла кілька шпильок і закріпила пасма, щоб нічого не заважало. 

Там стояла дівчина, яка змінилася. Не та, яка боялася всього на світі. А та, яка могла загорітися. Яка вже горіла.

- Кріс, ти готова? - запитала мама знизу.

- Майже! - вигукнула я.

Я взяла сумку, ключі, телефон. І зупинилася на порозі. Я подивилася на свою кімнату - маленьку, затишну, з плакатами на стінах. Сьогодні я повернуся сюди іншою. Я знала це.

Я вийшла з дому. На вулиці мене чекала Настя. Вона стояла під парасолькою, тримаючи в руках дві чашки кави. Вона була вдягнена в яскравий жовтий плащ, який робив її схожою на сонечко.

Я взяла сумку, ключі й вийшла з дому.

- Ти виглядаєш неймовірно! - вигукнула вона, побачивши мене. - Яка ти красива! Я мало не заплакала, коли побачила тебе.

- Не плач, - засміялася я. - А то я теж почну.

Вона обійняла мене однією рукою, другою тримаючи каву.

- Ти готова стати зіркою? - запитала вона, простягаючи мені чашку.

- Я готова, - відповіла я, беручи каву. - Але я хвилююся.

- Це нормально, - сказала Настя. - Якщо ти не хвилюєшся, значить, тобі байдуже. А тобі не байдуже. Я знаю.

- Ти цитуєш Олену, - засміялася я.

- Вона мудра жінка, - підморгнула Настя. - Ходімо, нас чекають пригоди.

Я відчувала її підтримку, і це додавало мені впевненості.

Ми разом поїхали до клубу. Дорогою ми слухали музику, сміялися, обговорювали плани на вечір. Настя розповідала анекдоти, щоб я не нервувала.

- Знаєш, - сказала вона. - Якщо ти впадеш на сцені, просто зроби вигляд, що це так і було задумано. Типу, новий танцювальний рух - «падіння зірки».

- Настю, ти не допомагаєш! - засміялася я.

- Я допомагаю тобі розслабитися! - вона підморгнула. - Ти ж знаєш, сміх - це найкращі ліки від страху.

І вона була права. Я відчувала, як напруга поступово відпускає мене.

- А якщо я забуду рухи? - запитала я.

- Тоді імпровізуй, - сказала вона. - Як ти робиш завжди. Ти ж наша маленька імпровізаторка.