Глава 7. Таня та її зелені очі

До виступу в клубі залишалося три дні. Я жила в режимі «репетиція - навчання - сон - і знову репетиція». Мої м'язи боліли, але я відчувала, як стаю сильнішою. Я вчилася контролювати своє тіло, свої емоції, свої страхи. І з кожним днем я вірила в себе все більше.

Того дня після другої пари я зайшла до університетської їдальні. Тут завжди було людно, пахло котлетами та перепаленою кавою. Я взяла піцу й сіла за вільний столик біля вікна. Настя мала прийти за п'ятнадцять хвилин, тому я просто сиділа, дивилася в телефон і переписувалася з Микитою.

Він скинув мені новий трек, який переробляв для мого соло, і написав:

«Слухай. Якщо не сподобається - скажи. Я все перероблю».

Я усміхнулася й набрала у відповідь:

«Ти вже переробив його тричі. Він ідеальний. Перестань хвилюватися».

«Я не хвилююся за трек. Я хвилююся за тебе».

Від цих слів у моїх грудях стало тепло. Я підняла очі від екрана й випадково подивилася на вхід до їдальні.

І завмерла.

У дверях стояла дівчина. Висока, дуже гарна, із довгим русявим волоссям, яке спадало на плечі хвилями. Вона була одягнена в стильний светр і джинси, і від неї віяло такою впевненістю, що я мимоволі випросталася. Але найбільше мене вразило те, як вона дивилася. Не на мене. На столик у кутку, за яким сидів Микита.

Він сидів до мене спиною, із навушниками у вухах, щось писав у телефоні. Він не бачив її. Але вона бачила його. Її очі буквально прикипіли до нього. Вона дивилася на нього так, ніби він був єдиною людиною в цій кімнаті.

Я відчула, як у шлунку щось стиснулося. Я не була ревнивою. Принаймні, я так себе переконувала. Але цей погляд... він був занадто багатозначним.

Дівчина підійшла до столика Микити й сіла навпроти нього. Він підняв голову, посміхнувся їй і зняв навушники. Вони почали розмовляти. Я бачила, як вона сміється, як торкається його руки, як нахиляється ближче, ніж це було б нормально для простої розмови.

Моє серце стиснулося. Я не знала, хто вона. Я не знала, які в них стосунки. Але я відчула, як у моїх грудях зароджується щось неприємне. Щось, що я не хотіла визнавати.

- Кріс! - пролунав голос Насті поруч. - Ти чого застигла?

Я здригнулася й повернулася до подруги. Настя сіла навпроти мене, поставила піднос із обідом і подивилася в той бік, куди я дивилася.

- О, - сказала вона, і її голос став обережним. - Це Таня.

- Хто? - перепитала я, намагаючись звучати байдуже, але голос тремтів.

- Таня з філологічного, - пояснила Настя, жуючи салат. - Вона на третьому курсі. І вона... ну, ти бачиш.

- Що я бачу? - я відвела погляд і почала розривати піцу на шматочки, аби зайняти руки.

- Ти бачиш дівчину, яка вже два роки бігає за Микитою, - прямо сказала Настя. - Вся університетська спільнота про це знає. Вона закохана в нього по вуха, але він або не помічає, або робить вигляд, що не помічає.

Я відчула, як у грудях щось обірвалося. Два роки. Вона бігає за ним два роки. А я знаю його всього кілька тижнів.

- І що? - я намагалася говорити спокійно, але всередині мене буря вирувала. - Він зустрічається з нею?

- Ні, - Настя похитала головою. - Вони просто друзі. Тобто, вона хоче більшого, а він... він просто добрий до всіх. Ти ж знаєш, який він. Він не хоче нікого ображати. Тому вона постійно поруч. Вона ходить на всі його виступи, приносить йому каву, допомагає з апаратурою. І всі вже звикли. Але...

- Але що? - я відчула, як сльози підступають до очей, але я не хотіла плакати. Не тут. Не зараз.

- Але я ніколи не бачила, щоб він дивився на неї так, як дивиться на тебе, - тихо сказала Настя.

Я підняла очі. Вона дивилася на мене з теплом.

- Кріс, я не кажу, що це легко. Я кажу, що ти маєш знати. Таня - це частина його життя. Вона була там до тебе. Але це не означає, що вона важливіша. Просто будь обережною. І не дозволяй їй зіпсувати тобі настрій.

Я знову подивилася в бік Микити. Таня сміялася, нахилившись до нього. Він посміхався, але я бачила: його посмішка була ввічливою, не більше. Він не дивився на неї так, як дивився на мене. Це трохи заспокоїло мене.

- Як її звуть? - запитала я, хоча вже знала.

- Таня, - відповіла Настя. - Але в університеті її називають «Танечка-невідчепна». Уявляєш? Вона ходить за ним скрізь. Навіть на репетиції іноді приходить.

- На репетиції? - я здивувалася. - Я її там не бачила.

- Бо Олена її не пускає, - засміялася Настя. - Сказала, що це закриті заходи. Але вона намагалася. Один раз прийшла з тортом і сказала, що хоче підтримати команду. Олена ввічливо її вивела.

Я засміялася, але сміх вийшов трохи натягнутим. Таня була проблемою. Я це розуміла. Але я не хотіла, щоб вона стала моєю проблемою.

Ми досиділи до кінця обіду. Коли я встала, щоб іти на наступну пару, Таня підвелася з-за столика Микити й пішла в мій бік. Вона йшла повільно, впевнено, і коли порівнялася зі мною, зупинилася.

- Ти Крістіна? - запитала вона. Її голос був солодким, але в очах я побачила кригу.

- Так, - я випросталася, намагаючись виглядати вищою.

- Я Таня, - вона всміхнулася, але усмішка не торкнулася її очей. - Микита багато про тебе розповідав. Ти, кажуть, добре танцюєш.

- Дякую, - відповіла я, не знаючи, що ще сказати.

- Я теж танцювала, -  вона зробила паузу. - Колись. Але потім зрозуміла, що це не моє. Краще я буду підтримувати тих, хто справді талановитий.

Вона подивилася на мене з таким виразом, ніби я була пустим місцем.

- Ти прийдеш на виступ у клубі? - запитала я, не знаючи, навіщо це кажу.

- Обов'язково, - вона посміхнулася ширше. - Я завжди приходжу на виступи Микити. Він так гарно працює зі світлом. Я не можу пропустити.

Вона розвернулася й пішла, залишивши після себе аромат дорогих парфумів. Я стояла, втупившись у її спину, і відчувала, як мої руки тремтять.

- Кріс, - Настя підійшла до мене й торкнулася мого плеча. - Ти в порядку?

- Так, - сказала я, хоча всередині мене все тремтіло. — Усе добре. Вона просто... вона нічого не значить.