Глава 6. Перший виклик

Тиждень до виступу в клубі пролетів як одна мить. Я жила в режимі «університет - репетиції - сон - повторення». Мої ноги гули, м'язи боліли, але я була щаслива. Я ніколи не відчувала себе такою живою.

Олена взяла мене під своє крило. Вона тренувала мене щодня, відточуючи кожен рух, кожен поворот. Вона була суворою, але справедливою.

- Кріс, ти робиш це занадто м'яко, - казала вона, коли я черговий раз виконувала оберт. - Тобі потрібно бути різкішою. Ти - вогонь. Покажи це.

Я намагалася. Я вкладала в кожен рух усю свою емоцію. І з кожним днем я відчувала, як стаю впевненішою.

Микита приходив на кожну репетицію. Він сидів у кутку, налаштовував світло, іноді щось записував у телефоні. Але я знала, що він дивиться на мене. Я відчувала його погляд на своїй шкірі, і це додавало мені сил.

Одного вечора, після репетиції, коли всі вже розійшлися, він підійшов до мене.

- Ти готова? - запитав він.

- Я не знаю, - чесно відповіла я. - Я хвилююся.

- Це нормально, - він усміхнувся. - Якщо ти не хвилюєшся, значить, тобі байдуже. А тобі не байдуже. Я бачу.

Він дістав навушники й простягнув мені один.

- Послухай, - сказав він. - Я переробив один трек. Для тебе.

Я вдягла навушник. Заграла мелодія - та сама, під яку ми танцювали повільний танець. Але тепер вона звучала інакше. Швидше, енергійніше, з додатковими ритмами, які робили її майже танцювальною.

- Ти переробив її? - здивувалася я.

- Так, - він знизав плечима. - Я подумав, що тобі потрібна енергійна версія. Для виступу. Якщо хочеш, ми можемо використати її.

Я подивилася на нього. Він стояв переді мною, такий простий, такий щирий. І в цей момент я зрозуміла, що закохана в нього не просто так. Він робив для мене те, чого ніхто ніколи не робив. Він вірив у мене.

- Дякую, - сказала я тихо. - Це найкращий подарунок, який я отримувала.

Він посміхнувся, і в його очах засвітилися теплі іскри.

- Ти заслуговуєш на найкраще, Кріс, - сказав він. - Пам'ятай про це.

***

Наступного дня Олена оголосила, що буде генеральна репетиція. Уся команда зібралася в залі. Юля дивилася на мене з викликом, Катя трималася відсторонено, Іра нервово кусала губи.

- Дівчата, - почала Олена. - Через чотири дні ми виступаємо в клубі «Пульс». Це великий майданчик. Там буде багато людей, багато світла, багато шуму. Але ми готові.

- Я не готова, - раптом сказала Іра. - Я... я боюся.

Усі замовкли. Олена підійшла до Іри й поклала руку на плече.

- Іро, ми всі боїмося, - сказала вона м'яко. - Але ми робимо це разом. Ти не одна.

- Але я не така сильна, як ви, - Іра майже плакала. - Я помиляюся. Я забуваю рухи.

- Тоді ми будемо тренуватися, - твердо сказала Олена. - Кріс, ти допоможеш Ірі з її частиною.

Я здивувалася. Я? Допомагати Ірі? Але я кивнула.

- Добре, - сказала я. - Ми впораємося.

Юля скривилася, але промовчала.

Ми почали репетицію. Я працювала з Ірою, показувала їй рухи, підбадьорювала її. Вона була сором'язливою, але старанною. І через годину я побачила, як вона почала розкриватися.

- У тебе добре виходить, - сказала я, коли вона виконала складний елемент. - Ти просто маєш повірити в себе.

- Дякую, Кріс, - вона усміхнулася. - Ти добра. Я не очікувала.

- Чому? - здивувалася я.

- Тому що ти нова, - вона знизала плечима. - А Юля... вона постійно говорить, що новачки не варті уваги. Але ти інша.

Я відчула тепло в грудях. Я змогла подружитися з кимось із команди. Це було важливо.

Після репетиції я підійшла до Олени.

- Олено, - сказала я. - Я хочу зробити соло. У клубі.

Олена підняла брову.

- Соло? Ти впевнена?

- Так, - кивнула я. - Я хочу показати, що я можу. Що я готова.

Олена дивилася на мене довго. Потім усміхнулася.

- Добре, - сказала вона. - Якщо ти впевнена. Ми додамо соло в програму. Але якщо щось піде не так...

- Не піде, - твердо сказала я. - Я обіцяю.

Я вийшла із залу з відчуттям, що зробила крок у правильному напрямку. Я була готова. Я відчувала це.

**"

Увечері я сиділа вдома й дивилася на стелю. У моїй голові крутилися думки про виступ. Я уявляла сцену, світло, людей. І Микиту, який дивиться на мене з-за колонок.

Телефон завібрував. Микита.

«Як ти? Не хвилюєшся?»

Я усміхнулася.

«Трохи. Але це приємне хвилювання».

«Ти будеш чудовою. Я знаю».

«Дякую. Ти завжди знаєш, що сказати».

«Це тому що я думаю про тебе. Постійно».

Я завмерла. Моє серце забилося швидше. Я не знала, що відповісти. Я просто дивилася на екран і відчувала, як щастя розливається по всьому тілу.

«Я теж думаю про тебе», - написала я нарешті.

Він відповів миттєво:

«Тоді ми квити. Побачимося завтра».

Я поклала телефон і заплющила очі. Завтра буде новий день. Нова репетиція. Новий крок до мрії.

Я була готова. До всього.