Глава 4. Тато, мама і танцювальні війни

Того вечора я повернулася додому з неймовірним настроєм. У моїй голові крутилися зелені очі, ритми латини та слова Микити: «Ми ж одна команда, правда?» Я відчинила двері квартири й майже влетіла всередину, наспівуючи мелодію з репетиції.

- Мамо! Тату! Я вдома! - вигукнула я, скидаючи кросівки біля порога.

На кухні пахло вечерею - мама готувала мої улюблені деруни. Я зазирнула туди й побачила обох батьків за столом. Тато читав газету, мама помішувала щось у сковорідці.

- Крісонько, - мама посміхнулася, побачивши мене. - Ти сяєш. Щось трапилося?

- Багато чого! - я підбігла до неї, обійняла й покрутилася на місці. - Мене взяли в танцювальну команду! Спортивні танці! Ми виступатимемо на різних заходах!

- О, це чудово, - мама витерла руки об рушник і подивилася на мене з теплом. - Я ж знала, що твій талант не пропаде. Ти ж з дитинства танцювала, пам'ятаєш? І твій дідусь завжди казав, що в тебе - іскра.

- Так, - я закивала. - У нас буде багато виступів. Навіть у клубах! І на святах. І там буде така класна атмосфера...

- У клубах? - раптом почувся низький голос із-за газети.

Тато опустив газету й подивився на мене поверх окулярів. Його погляд був важким - таким, який я знала з дитинства. Це означало, що зараз почнеться.

- Так, тату, у клубах, - сказала я, намагаючись звучати впевнено. - У нас будуть виступи на різних майданчиках. Олена сказала, що вони навіть виступали на кораблі! Може, і ми колись...

- На кораблі, - повторив тато. Він склав газету й поклав її на стіл. - Значить, тобі пропонують не просто танцювати в університетському гуртку, а їздити по клубах, кораблях, заходах?

- Так, - я відчула, як у грудях щось стиснулося. - Це ж круто! Це можливість проявити себе, отримати досвід, знайти нових друзів...

- Крістіно, - тато підвівся з-за столу й підійшов до вікна. Він стояв до мене спиною, і я бачила, як напружилися його плечі. - Ти розумієш, що це таке? Поїздки по клубах. Виступи до ночі. Незнайомі люди. Ти - дівчина, тобі вісімнадцять скоро, але ти ще дитина. Я не хочу, щоб ти потрапила в погану компанію.

- Тату, яка погана компанія? - я відчула, як у мені закипає обурення. - Це університетська команда! Ми будемо разом, з Оленою, з іншими дівчатами, з Микитою...

- З Микитою? - тато різко обернувся. - Це ще хто?

- Хлопець... він технік, налаштовує музику та світло, - пояснила я, червоніючи.

- А, хлопець, - тато вимовив це слово так, ніби воно означало щось непристойне. - Ясно. Дівчина твого віку, яка хоче їздити по клубах із хлопцями - це, знаєш, як називається?

- Ні, не знаю, - викликнула я, відчуваючи, як сльози підступають до очей. - І не хочу знати. Бо це не так. Я хочу танцювати. Я хочу жити. Я хочу робити те, що люблю. Чому це так важко зрозуміти?

Мама обережно поклала лопатку й підійшла до мене. Вона поклала руку на моє плече.

- Миколо, - сказала вона тихо, але твердо. - Не починай. Крис уже доросла. Вона має право вибирати.

- Доросла? - тато підвищив голос. - Вона ще школярка по суті! Перший курс! А вже - клуби, хлопці, поїздки. Я знаю, що таке «спортивні танці». Там одні проблеми. Ранні виступи, пізні повернення. Немає часу на навчання. І навіщо це? Щоб потім працювати десь у сфері, яка не приносить грошей?

- Тату! - я вирвалася з-під маминої руки. - Ти навіть не дав мені шансу! Ти не бачив, як я танцюю. Ти не знаєш, як я відчуваю себе, коли рухаюся під музику. Ти просто боїшся, що я стану кимось, кого ти не зможеш контролювати.

- Я не хочу тебе контролювати, - його голос став тихішим, але від цього - гострішим. - Я хочу захистити тебе. Світ жорстокий, Кріс. Особливо для дівчат. Я не хочу, щоб тебе використовували.

- А хто мене використовує? - я відчула, як сльози потекли по щоках, але я не хотіла плакати. Я хотіла кричати. - Олена? Вона вірить у мене. Вона сказала, що в мене є душа. Вона не використовує, вона надихає. А Микита... він просто добрий. Він допомагає мені з музикою. Я не роблю нічого поганого. Я просто хочу танцювати.

Мама мовчки спостерігала за нами. Потім вона взяла тата за руку й повернула його до себе.

- Миколо, - сказала вона спокійно. - Пам'ятаєш, як я хотіла вступати до художнього училища? Як мій батько казав, що це несерйозно, що я маю йти на бухгалтера? А я пішла на дизайнера. І я щаслива. Я не шкодую. І не тому, що заробляю багато, а тому, що я роблю те, що люблю.

Тато зітхнув. Він провів рукою по обличчю.

- Це різні речі, - сказав він уже м'якше.

- Ні, не різні, - мама стиснула його руку. - Це те саме. Коли твоя дитина хоче робити те, що запалює їй очі. Подивися на неї, Миколо. Вона сяє. Вона щаслива. Ти хочеш забрати в неї це щастя?

Я стояла, витираючи сльози, і дивилася на тата. Він повернувся до мене. Його очі були втомленими, але в них з'явилося щось м'якше. Він підійшов до мене й поклав руки на мої плечі.

- Кріс, - сказав він тихо. - Я просто боюся. Кожен батько боїться за свою дитину. Ти - моє серце. Я не хочу, щоб тобі було боляче. Я не хочу, щоб ти розчарувалася.

- Я не розчаруюся, - я глянула йому в очі. - Я обіцяю тобі, я буду вчитися, я здаватиму сесії. Я не кину університет. Але я також хочу танцювати. Я хочу спробувати. Дайте мені шанс. Якщо я не впораюся, якщо це буде впливати на навчання - я зупинюся. Але дайте мені спробувати.

Тато дивився на мене довго. Потім він обійняв мене й притиснув до себе. Я відчула запах його одеколону, той самий, що я знала з дитинства. І мені стало тепло й спокійно.

- Добре, - сказав він у моє волосся. - Спробуй. Але пам'ятай: одна погана оцінка - і ми переглянемо це питання. І якщо я дізнаюся, що хтось тебе ображає, чи цей Микита... - він замовк.

- Микита не ображає, - я відсторонилася й усміхнулася крізь сльози. - Він хороший. Ти побачиш.

- Я сподіваюся, - буркнув тато. - Бо я знаю, де живе твій дідусь. І в нього є рушниця.

- Миколо! - мама засміялася. - Перестань лякати дівчину.

- Я не лякаю, я попереджаю, - тато посміхнувся, і від цієї посмішки моє серце заспокоїлося. Він знову був моїм татом. Не суворим охоронцем, а моїм великим, трохи незграбним татом, який просто переживає.