Глава 3. Зелені очі та теорія ймовірності

Я летіла додому, а не йшла.

Мої ноги самі вибивали ритм по асфальту, наче продовжували танцювати. 

Моє серце - це маленьке, завжди трохи закомплексоване сердечко - билося так швидко, що я боялася, що воно вискочить із грудей і покотиться по бруківці. Я дістала навушники, увімкнула ту саму пісню, під яку танцювала сьогодні, і закрила очі на секунду.

Я згадувала його очі. Ці неймовірні зелені очі, які дивилися на мене так, ніби я була чимось цінним. Ніби я не просто чергова першокурсниця, яка прийшла спробувати свої сили. Ніби я - відкриття.

- Дурна, - прошепотіла я собі під ніс. - Він просто ввічливий. Він усім так каже.

Але внутрішній голос, той самий, що завжди вірив у казки, заперечив: «Але він дивився на тебе інакше. Ти ж бачила».

Я влетіла в квартиру, кинула рюкзак у куток і впала на ліжко, втупившись у стелю. Кімната була маленькою, затишною, із плакатами гуртів на стінах та купою подушок, які я збирала з дитинства. Тут пахло домом. Тут було безпечно. Але сьогодні мені здавалося, що ця кімната занадто мала для моїх емоцій. Вони розривали мене зсередини.

Телефон завібрував. Настя. Я усміхнулася й натиснула «відповісти».

- Ну, розповідай! - вигукнула вона, навіть не привітавшись. - Я тут сиджу, гризу нігті від хвилювання. Як пройшло? Тебе взяли? Тебе не з'їли? Там були страшні дівчата?

- Настю, дихай, - засміялася я. - Все добре. Мене взяли. Я навіть... мені здається, я сподобалася Олені.

- Олені? Це та руда фея з лекції?

- Так. Вона неймовірна. Вона сказала, що в мене є душа, а не просто техніка. Уявляєш?

- Душа? - Настя хмикнула. - У тебе є душа, Кріс. Я знаю. Вона там, де твої танці. А що ще? Розповідай деталі.

Я перевела подих і почала розповідати все. Про спортзал, про дзеркала, про Юлю з її гострим язиком, про Катю, яка дивилася вовком, про Іру, яка крутилася, намагаючись догодити всім. А потім я дійшла до головного.

- І там був хлопець, - сказала я якомога невимушеніше.

- О! - Настя аж підскочила в телефоні. - От воно! Хлопець! Розповідай!

- Його звуть Микита. Він одногрупник Олени. Він... він технік, монтує світло та музику для виступів. Високий, темне волосся, трохи кучеряве. І очі... Настю, в нього очі кольору лісу. Я ніколи не бачила такого кольору. Зелені, але з жовтими цятками, як листя восени.

- Ого, - видихнула Настя. - Ти вже запам'ятала колір його очей? Це серйозно.

- Я не запам'ятала, я просто... побачила, - виправдовувалася я. - Він дивився на мене. Сказав, що я неймовірна.

- Він сказав це?

- Так. Він сказав, що в мене класна енергетика. І що я не боюся бути собою. А потім підморгнув і пішов.

Настя завищала в телефон так голосно, що я відвела його від вуха.

- Крис! Це ж доля! Ти що, не розумієш? Він підморгнув! Хлопці не підморгують просто так!

- Може, в нього просто око сіпалося, - буркнула я, хоча сама не вірила в це.

- Око в нього не сіпалося. Він тобою зацікавився. Це ж очевидно. А тепер головне: не перегорюй. Не думай про нього занадто багато, бо він це відчує.

- Легко тобі казати, - зітхнула я. - У мене тепер у голові тільки він. І танці. І ще Юля, яка дивиться на мене так, ніби я вкрала в неї щось дороге.

- Юля - це проблема, - погодилася Настя. - Але ти впораєшся. Ти ж моя маленька, але горда Крістіна. Вони просто бояться конкуренції.

- Я теж боюся, - тихо сказала я. - Боюся, що не виправдаю очікувань. Що Олена розчарується. Що Микита... що він побачить, що я насправді звичайна.

- Кріс, - голос Насті став серйозним. - Ти не звичайна. Ти особлива. Інакше Олена не звернула б на тебе увагу. Інакше він не підійшов би до тебе. Тому перестань думати про це. Танцюй. І все. А завтра - знову на репетицію.

Ми поговорили ще трохи, посміялися, і я поклала трубку. Але сон не йшов. Я лежала з відкритими очима й дивилася в стелю. На ній були тріщини, які я знала з дитинства. Одна з них нагадувала танцюючу дівчину. Я всміхнулася цьому знаку.

Я вирішила: завтра почну все заново. Чиста сторінка. Нове життя.

***

Наступний день почався з дощу.

Я прокинулася від звуку крапель, які барабанили по підвіконню. За вікном було сіро й похмуро. Але в моїй душі світило сонце. Я схопилася з ліжка, швидко вмилася, зав'язала волосся в хвіст і вибігла з дому.

На першій парі я майже не слухала викладача. Я малювала в зошиті танцюючі фігурки, підписувала їх «Акцент» і посміхалася. Настя сиділа поруч і поглядала на мене з усмішкою.

- Ти сяєш, - прошепотіла вона. - Це помітно.

- Це через дощ, - відповіла я. - Він освіжає.

- Ага, звісно, - вона закотила очі. - Через дощ. А не через зелені очі.

Я штовхнула її ліктем і засміялася. Уперше за довгий час я відчувала себе легко.

О другій годині була репетиція. Я прийшла на двадцять хвилин раніше, щоб розім'ятися. У залі вже хтось був. Я почула звуки музики - повільної, мелодійної. Я прочинила двері й зазирнула всередину.

Олена танцювала сама.

Я ніколи не бачила нічого прекраснішого. Вона рухалася так, ніби її тіло було створене з води. Кожен жест був плавним, кожен поворот - неможливо легким. Вона не помічала мене, вона була в своєму світі. Я завмерла в дверях, не наважуючись вдихнути.

Коли музика затихла, вона повернулася до мене й усміхнулася:

- Підглядаєш?

- Я... вибачте, - я зніяковіла. - Я не хотіла заважати. Ви були... ви неймовірна.

- Дякую, - вона витерла піт з чола. - Але я не для цього танцювала. Я просто згадувала, як це - бути вільною. Без конкурсів, без журі, без правил. Просто рухатися.

- Я розумію, - кивнула я. - Це найкраще відчуття.

- Ну, заходь, - вона махнула рукою. - Розминайся. Сьогодні будемо вчити нову зв'язку. Але спочатку я хочу поговорити з тобою.

Ми сіли на підлогу, схрестивши ноги. Я дивилася на Олену й відчувала, що вона хоче сказати щось важливе.

- Кріс, - почала вона. - Ти талановита. Я це бачу. Але я також бачу, що ти не впевнена в собі. Тобі потрібно повірити в те, що ти можеш. Тому що, якщо ти не повіриш, ніхто не повірить.