Глава 2. Перший раз у залі

Спортзал університету пахнув потом, каніфоллю та переможним духом. І трохи старою шваброю, яку хтось забув винести після ранкового прибирання. 

Я прийшла за п'ятнадцять хвилин до початку, щоб мати час озирнутися, звикнути до простору, заспокоїти серце, яке вибивало чечітку десь у горлі.

Я стояла перед дверима й дивилася на табличку з написом «Спортивна зала №4». Під нею хтось приліпив наклейку з написом «Танцюй, поки молодий». Я усміхнулася. Це був знак. Принаймні, я вирішила, що це знак.

У моїй голові крутилися думки, одна хаотичніша за іншу. 

А що, як я забула всі рухи? 

А що, як вони сміятимуться з мого зросту? 

А що, як я виглядатиму смішно?..

Моя мама завжди казала: «Кріс, ти маленька, але дуже зручна. Тебе легко обіймати». Дякую, мамо. Це дуже допомагає, коли збираєшся танцювати з дівчатами, які виглядають так, ніби їх вирощували на спеціальних плантаціях для моделей.

Я штовхнула двері. Важкі, металеві, вони піддалися зі скрипом, ніби не хотіли впускати мене в нове життя. Але я ввійшла.

І завмерла.

Усередині було просторо. Величезні дзеркала на всю стіну відображали мою маленьку постать у чорних легінсах і вільній футболці. Підлога - дерев'яна, блискуча, натерта до такого стану, що в ній можна було побачити своє відображення. У кутку стояв старий піаніно, вкритий пилом, а поруч - величезні колонки, які, судячи з вигляду, пам'ятали ще дев'яності. Але найбільше мене вразили дзеркала. Я підійшла ближче й побачила в них дівчину, яка дивилася на мене з надією. З величезною, тремтливою надією.

- О, ти вже тут! - пролунав дзвінкий голос за моєю спиною.

Я різко обернулася. У дверях стояла Олена. Та сама руда фея з першої пари. Сьогодні вона була в спортивному топі та широких штанях, і її волосся було зібране у високий хвіст, який гойдався, як кінський хвіст, коли вона рухалася. Вона була неймовірною. Висока, струнка, із правильними рисами обличчя та усмішкою, яка, здавалося, освітлювала всю кімнату.

- Олено, привіт, - видихнула я, намагаючись не витріщатися.  - Я... я трохи раніше. Вибачте.

- Не вибачайся, - вона підійшла до мене й поклала руку на плече. - Пунктуальність - це рідкість. Особливо серед першокурсників. Вони зазвичай або запізнюються, або взагалі не приходять. А ти прийшла. І це вже плюс сто до карми.

Вона засміялася, і я відчула, як моя напруга почала танути. Олена була тією людиною, яка одним своїм голосом могла розрядити будь-яку ситуацію. Вона рухалася легко, ніби не ходила, а плила. Кожен її жест був відточеним, але водночас природним.

- Слухай, Крістіно, - вона обернулася до мене й примружила очі. - Ти чого така скута? Розслабся. Тут немає екзамену. Тут - кайф. Ти ж для кайфу прийшла, правда?

- Правда, - кивнула я, хоча всередині все ще тремтіло. - Я просто... довго не танцювала. З випускного, мабуть.

- О, випускний, - Олена закрила очі й зробила театральний зітх. - Це свято, де всі танцюють повільний під пісню «Як тебе не любити» й роблять вигляд, що їм не ніяково. А тут - інше. Тут ти можеш бути будь-ким. Вогнем, водою, вітром. Танці - це свобода, розумієш?

Я кивнула, хоча до кінця не розуміла. Але я хотіла зрозуміти. Я хотіла відчути цю свободу.

Двері знову відчинилися, і в зал зайшли дівчата. Три. Високі. Усі три були вищими за мене, наче хтось спеціально підбирав їх за параметрами «вище 1,75». Перша - блондинка з довгим волоссям, яке вона постійно відкидала, ніби позувала для фотосесії. Друга - брюнетка з гострими рисами обличчя та холодним поглядом, яка трималася так, ніби вона тут головна. Третя - русява, із круглими щоками та усмішкою, але в цій усмішці я відчула якусь фальш.

- О, Юля, Катя, Іра! - Олена зробила широкий жест, наче запрошувала їх на сцену. - Ходіть, знайомтеся. Це Крістіна. Наша нова зірочка.

Блондинка, Юля, окинула мене поглядом з ніг до голови. Її брови поповзли вгору.

- Зірочка? - перепитала вона. Вона сказала це так, ніби я була не зірочкою, а маленьким камінцем, який випадково опинився в її туфлях. - Ну, привіт. Ти, мабуть, танцювала в дитсадку? Такі маленькі зазвичай або дуже гнучкі, або дуже... смішні.

Катя, брюнетка, хмикнула. Іра просто посміхнулася, але її очі бігали, ніби вона оцінювала, на чий бік краще стати.

Я відчула, як щоки загорілися. Але я згадала слова своєї бабусі: «Крис, коли тебе ображають, уяви, що вони маленькі злі хом'ячки. Їхня злість - це просто їхня проблема, не твоя». Я видихнула й сказала спокійно:

- Я танцювала не в дитсадку. Я займалася хореографією вісім років. Потім закинула. Але, здається, руки-ноги пам'ятають.

Юля підняла одну брову. Катя обмінялася з нею поглядом.

- О, вісім років! - протягнула Юля. - Ну, подивимося, що ти вмієш. Тільки не спотикнися об власні ноги, гаразд? Вони в тебе такі... кумедні. Короткі.

Я стиснула зуби. Але замість того, щоб образитися, я раптом усміхнулася - широко, щиро, навіть трохи зухвало.

- Короткі ноги мають перевагу: нижчий центр ваги. Мене складніше збити з ніг, - сказала я. - Спробуй збити слона, якщо він танцює.

Олена голосно засміялася. Вона плеснула в долоні й обернулася до дівчат:

- Я ж казала, вона вогняна! Ну що, дівчата, почнемо? Крісе, розминайся. Ми покажемо тобі кілька базових рухів, а потім ти покажеш, на що здатна.

Я почала розминатися. Шия, плечі, руки, таз. Я робила звичні рухи, і моє тіло поступово згадувало те, що колись було його другою натурою. Мої м'язи приємно тягнулися. Я відчувала, як зникає скутість, як напруга виходить разом із подихом. Дзеркала відображали дівчину, яка поступово переставала боятися.

Олена тим часом розповідала про команду.

- Отже, «Акцент» - це не просто танці, - говорила вона, ходячи по залу. - Це родина. Ми виступаємо на всіх святах університету, на міських заходах, один раз навіть на кораблі! Уявляєш? Сцена посеред моря, вітер, музика, і ти танцюєш під зорями. Це неймовірно.

- Корабель? - перепитала я, зупинившись. - Серйозно?