Глава 1. Той самий «Синій птах»

Першого вересня я була готова до всього. До черг у деканаті, до запаху старої фарби в аудиторіях, до нудних лекцій про вищу математику, яку я планувала ненавидіти ще зі школи. Але я не була готова до того, що мій університет виявиться настільки сірим. І ні, я не про колір стін, хоча вони теж були сумними. Я про відчуття.

- Кріс, ти виглядаєш так, ніби тебе змусили підписати контракт на довічне рабство, - мовила моя нова подруга Настя, гризучи ручку. Ми сиділи на парах, і вона вперто намагалася зробити з мене нормальну студентку. - Годі хмуритися. Просто уяви, що це... ну, квест.

- Який квест? «Знайди вихід із цієї бусики»? - буркнула я, поправляючи своє темне каре. Воно вже встигло набриднути, бо постійно лізло в очі, але я була з ним на «ти» вже років п'ять. Я маленька, темноволоса і, за словами моєї бабусі, «дуже зручна, бо поміщаюся в будь-яке пальто». Ну дякую, бабусю.

Навколо нас ходили першокурсники. Хтось радісно базікав, хтось планував, як пережити наступну пару, а хтось, як я, просто сидів і чекав на диво. Чесне слово, я не була песимісткою. Просто останні кілька місяців моє життя було схоже на програвач, застряглий на одній і тій самій мінорній ноті.

А потім двері аудиторії відчинилися, і ця мінорна нота прозвучала на повну гучність, але чомусь у мажорі.

У проході стояла вона. Висока, струнка, з довгим рудим волоссям, яке, здавалося, світилося в лампочному світлі. Її каблуки цокали так впевнено, що навіть наш викладач з історії, дідусь з вічним пенсне, випустив з рук журнал.

- Вітаю, майбутні генії! - голос у дівчини був дзвінкий, як фанфара. - Я Олена, капітан команди «Акцент». Ми - спортивні танці. Ми не танцюємо вальси під скрипку. Ми живемо в ритмі 4/4, ми виступаємо на Дні міста, у клубах, одного разу навіть на пароплаві! - вона театрально підняла палець. - Я шукаю талановитих, вогняних і просто божевільних. Анкети тут!

Вона кинула стос аркушів на першу парту, і папірці розлетілися, мов конфетті.

Моє серце - це маленьке, завжди трохи закомплексоване сердечко - зробило сальто. Спортивні танці. Танці. Я не танцювала з випускного. В школі я була тією дівчинкою, яка ходила в гурток, але потім все закинула, бо «треба вчитися». Але коли я бачила танцюристів - у кліпах, на вулиці, де завгодно - мої пальці починали вибивати ритм по столу.

Настя штовхнула мене ліктем:
- О! Твоє. Ти ж колись казала, що танцювала.
- Колись я казала, що вмію готувати суп. Але я згоріла кухню.
- Це інше. Ти аж загорілася, - вона подивилася на мене з усмішкою. - Заповнюй швидко, поки я не заповнила за тебе.

Я схопила аркуш. Ручка тремтіла в руках. Я писала про свій досвід, про ту саму хореографію в дитинстві, про латину, про виступи. Я майже не дивилася на текст, я дивилася на Олену. Вона була настільки яскравою, що від неї слід було носити темні окуляри.

- Крістіна! - голосно вимовила Олена, прочитавши мою анкету, коли збирала папірці. Вона підійшла до мене і знизу вгору (бо висота дозволяла) оцінила мою маленьку фігуру. - Невелика, але збірна. Ти ж грація. Приходь завтра у спортзал о п'ятій. Сподіваюся, ти не розчаруєш.

Вона підморгнула, розвернулася, і її руде волосся знову засяяло, наче якась фея. Я сиділа, приголомшена, і відчувала, як у грудях розпускається та сама квітка надії, про яку я забула.

Настя дивилася на мене, як на інопланетянку.
- У тебе щоки горять, - повідомила вона факт.
- Це... це відбиток на ксероксі, - збрехала я, але усмішка розповзалася на обличчі, не питаючи дозволу.