Вступ

Я завжди вважала, що моє життя - це пісня, яку хтось увімкнув на випадковому відтворенні. Іноді вона грає в ритмі «я все можу», а іноді - «навіщо я прокинулась о восьмій на пару з вищої-математики». Останнім часом друге траплялося частіше.

Мене звати Крістіна. Мені сімнадцять, хоча іноді я відчуваю себе на тридцять, особливо коли дивлюся на своїх однолітків, які встигають і вчитися, і закохуватися, і будувати плани на майбутнє, поки я просто намагаюся вижити в цьому хаосі під назвою «доросле життя». У мене темне каре, яке вічно лізе в очі, особливо коли я хвилююся. А хвилююся я, чесно кажучи, часто. Занадто часто. Моя бабуся каже, що це тому, що я «занадто багато думаю». Але як не думати, коли навколо стільки всього, що може піти не так?

Я невисокого зросту - метр із кепкою, якщо бути відвертою. 162 сантиметри, якщо бути точною. Я додаю собі пару сантиметрів за рахунок гарної постави, яку виробила за роки танців. Так, колись я танцювала. Серйозно, з душею, з вогнем. Але потім настало «потім». Потім було випускне, вступ до університету, купа підручників і відчуття, що я пливу за течією, не знаючи, куди мене несе.

Я вступаю до університету. Найбільш сірого, нудного та безликого місця на планеті, як мені здавалося до певного моменту. 

Я уявляла собі студентське життя як у фільмах: веселі вечірки, нові друзі, пригоди, закоханість. А натомість отримала довгі коридори з однаковими дверима, запах старої фарби та викладачів, які дивляться на тебе так, ніби ти вже провалив іспит, навіть не почавши.

Знаєте це відчуття, коли ти стоїш на порозі нового життя, а воно виглядає як довгий коридор із однаковими дверима? Ось я стояла саме так. І думала: «Невже це все? Невже найцікавіше в моєму житті вже сталося? Невже я просто проживу ці чотири роки, отримаю диплом і піду працювати в офіс, де ніхто навіть не знатиме, що колись я вміла літати?»

Я помилялася.

Бо найцікавіше завжди трапляється тоді, коли ти цього зовсім не чекаєш. І зазвичай воно має вигляд або високого хлопця із зеленими очима, або дівчини з рудим волоссям, яка вривається в твоє життя, мов ураган, і кричить: «Заповнюй анкету, ми їдемо на пароплав!» І ти стоїш, витріщивши очі, з ручкою в руці, і не розумієш, що відбувається. Але щось усередині - те саме, що колись змушувало тебе танцювати до ранку - раптом прокидається й каже: «Це воно. Це твій шанс».

Я не знала тоді, що через кілька тижнів я танцюватиму на сцені перед тисячами глядачів, що мої ноги пам'ятатимуть ритм краще, ніж імена викладачів, а серце битиметься в такт із чиїмось поглядом. Я не знала, що мене чекають не лише сцена та оплески, а й підлі пастки, заздрість, брудні інтриги та дівчата, які дивитимуться на мене так, ніби я вкрала їхню мрію.

Я не знала, що дружба - це не просто слово зі шкільних творів, а броня, яка рятує від найпідліших ударів. І що вороги можуть ховатися за усмішками, а союзники - за колонками та репетиціями. Я не знала, що моя мама, яка завжди підтримувала мене, буде моїм тилом, а тато, який спочатку кричатиме й заборонятиме, зрештою скаже: «Доведи, що ти гідна».

Але найголовніше - я не знала, що найкраще в житті починається тоді, коли ти робиш один крок у невідомість. Іноді - танцювальний. Коли ти переступаєш через страх, через «а що подумають», через «я недостатньо хороша». Коли ти просто закриваєш очі й кажеш: «Я хочу спробувати. Я хочу жити. Я хочу відчувати».

Я стояла на порозі звичайного вересневого ранку, тримаючи в руках стос паперів і купу страхів. Моє каре було зачесане назад, легінси трохи замалі, а в шлунку літали метелики, які, здавалося, влаштували там справжню вечірку. Я дивилася на двері спортзалу й думала: «А раптом я забула всі рухи? А раптом вони сміятимуться з мого зросту? А раптом я просто не та, ким себе уявляю?»

Але я згадала слова своєї бабусі: «Кріс, страх - це просто гість. Ти можеш запросити його на каву, але не дозволяй йому залишитися на ніч». Я видихнула, штовхнула важкі металеві двері й зробила крок усередину.

За дверима на мене чекало моє життя.

У ритмі 4/4.