5.1

Я сиджу на лавці в парку біля набережної нашого міста. Осіннє листя шарудить під ногами, вітер холодний, але я не відчуваю холоду. Усе всередині мене горить і водночас завмерло. Телефон тремтить у руках уже п’ятий раз за останню годину. Вова.

«Олесю, нам треба поговорити. Терміново. Я біля твого старого будинку. Чекаю. Будь ласка».

Я не відповіла. Але прийшла. Бо не змогла не прийти.

Він стоїть біля старої каштанової алеї — той самий Вова: джинсова куртка, кросівки, волосся трохи скуйовджене вітром. Тільки обличчя інше. Втомлене. Сумне. Без звичної посмішки, яка завжди роззброювала мене.

Він бачить мене. Робить крок назустріч, але зупиняється, ніби боїться, що я відступлю.

— Ти прийшла, — каже він тихо. Голос хрипкий, ніби не спав.

— Прийшла.

Ми сідаємо на лавку. Між нами метр відстані. Мовчання довге, важке.

— Я розійшовся з Яною, — каже він раптом. — Три дні тому. Вона пішла. Сказала, що втомилася від моїх «вчорашніх мрій».

Я дивлюся на нього. Не розумію, чому серце калатає так сильно. Це те, про що я мріяла роками. Те, що я ховала в блокноті ночами. А тепер воно звучить… неправильно.

— Чому ти мені це кажеш? — питаю я.

Він повертається до мене. Очі блищать — чи від вітру, чи від сліз.

— Бо я зрозумів, Олесю. Зрозумів, що ти завжди була тією. Ти була поруч. Завжди. Коли я падав — ти піднімала. Коли я сміявся — ти сміялася зі мною. Коли я не знав, чого хочу — ти знала за нас обох. А я… я був сліпим.

Він бере мою руку. Пальці холодні, тремтять.

— Я кохаю тебе. Давно. Просто боявся визнати. Боявся, що ти скажеш «ні». А тепер… тепер я не можу більше мовчати.

Я відчуваю, як щось усередині оживає. Стара любов — та, що роками тліла під попелом. Вона спалахує, гаряча, болісна. Я дивлюся на нього — на ті самі очі, на ту саму посмішку, яка колись робила мій світ яскравішим. І розумію: я все ще люблю його. Так само сильно. Так само безнадійно.

— Вово… — шепочу я. — Ти не можеш просто так прийти й сказати це. Я… я заміжня.

Він опускає голову.

— Знаю. Але це ж не справжній шлюб. Це угода. Ти сама казала. Ти можеш розлучитися. Ми можемо почати заново. Як раніше. Тільки тепер я не буду дурнем.

Я витягаю руку з його долоні. Не різко, але рішуче.

— А що було раніше? — питаю тихо. — Ти писав мені ночами, коли Яна не відповідала. Ти приходив до мене після сварки з нею. Ти жартував, що я «найкраща подруга». А я… я просто чекала. Роками чекала, поки ти побачиш мене.

Він дивиться на мене з болем.

— Я бачив. Просто… боявся. Ти була занадто хороша. Занадто справжня. А я… я завжди був тим, хто біжить від серйозного.

Я встаю. Ноги тремтять.

— Ходімо звідси. Тут холодно.

Ми йдемо мовчки вздовж набережної. Місто вже запалює вогні. Він зупиняється біля старої кав’ярні — тієї самої, де ми колись сиділи після пар.

— Зайдемо? — питає він. — Як раніше.

Я киваю. Бо не можу сказати «ні». Не знаю чому.

Ми сідаємо за той самий столик біля вікна. Він замовляє мені чай з корицею, собі — каву з трьома ложками цукру. Як завжди.

— Пам’ятаєш, як ми тут сперечалися про те, чи можна любити двох одразу? — каже він. — Ти сказала: «Ні. Любов — це один вибір». А я пожартував: «Тоді я виберу каву».

Я посміхаюся — мимоволі.

— Ти завжди жартував, коли ставили  серйозні запитання.

Він дивиться на мене серйозно.

— Тепер я не жартую. Я хочу бути з тобою. Хочу прокидатися поруч. Хочу, щоб ти більше не ховала сльози. Хочу виправити все, що зламав.

Я дивлюся в чашку. Чай гарячий, ароматний. Але пити не хочеться.

— А якщо я вже не та сама? — питаю тихо. — Якщо я змінилася? Якщо в мене вже є життя, де ти… не вписуєшся?

Він бере мою руку знову.

— Тоді я спробую вписатися. Я буду чекати. Скільки треба.

Я відчуваю, як сльози підступають. Бо це те, про що я мріяла. Те, що я уявляла тисячі разів. Він тут. Він каже те, що я хотіла почути. І водночас… це запізно.

Я згадую Артура. Його мовчання. Його чай, який він пив, коли я приносила. Його погляд, коли він дивився на мене з темряви коридору. Його слова: «Це нагадує мені одну ніч…» Знову червонію. Невже він міг закохатися?

Я витягаю руку.

— Вово, я не можу зараз відповісти. Мені треба подумати. Більш того вона моя сестра...

Він киває. Очі повні болю.

— Я почекаю. Скільки треба.

Ми виходимо з кав’ярні. Він проводить мене до машини Артура — я приїхала на таксі, але він думає, що це моя. Він обіймає мене — коротко, але міцно.

— Я кохаю тебе, Олесю. І завжди кохав. Просто не вмів сказати.

Я не відповідаю. Просто йду.

Додому я повертаюся пізно. Артур уже в кабінеті — світло горить. Я чую клацання клавіатури. Я заходжу на кухню, ставлю чайник. Роблю дві чашки. Одну несу йому.

Він підіймає голову. Очі втомлені, але коли бачить мене — на мить спалахують.

— Ти пізно, — каже тихо.

— Була на прогулянці.

Він киває. Бере чашку.

— Дякую.

Я стою в дверях. Дивлюся на нього.

— Артуре… чому ти ніколи не кажеш, що тобі боляче?

Він дивиться на мене довго.

— Бо боюся, що ти підеш.

Я відчуваю, як щось усередині тріскається.

Я повертаюся до своєї кімнати. Сідаю на ліжко. Відкриваю блокнот.

Пишу:

«Вова прийшов. Сказав, що кохає. Що я завжди була тією. І я відчула, як стара любов оживає. Але чому мені так боляче?
Чому я думаю не про нього, а про Артура?»

Закриваю блокнот. Лягаю.

І вперше за довгий час не чую кроків у коридорі.

Бо Артур не приходить.

Він знає.

І це болить сильніше за все.

​