4.2

Я прокидаюся від вібрації телефону на тумбочці. Світло ранку ледь пробивається крізь щілину в жалюзі. Годинник показує 6:42. Знову раніше, ніж треба. Я тягнуся до телефону, бо знаю, хто це. Вова. Останні дні він пише частіше. Ніби відчуває, що я віддаляюся, і намагається повернути мене назад — у ті університетські роки, де все було просто й безпечно.

Повідомлення:

«Доброго ранку, Олесю! Згадав, як ми після пари бігли в ту кав’ярню на Підзамку й ти завжди брала той самий чай з корицею, а я — каву з трьома ложками цукру. Ти тоді казала, що я п’ю сироп, а не каву 😂 Як ти там? Сумую за нашими балачками»

Я читаю тричі. Серце стискається — не від радості, а від чогось гострого, як голка. Я пам’ятаю той чай. Пам’ятаю, як він сміявся, коли я обливала йому светр кавою. Пам’ятаю, як я тоді думала: «Якщо він колись подивиться на мене так, як я дивлюся на нього — я помру від щастя».

Я набираю відповідь:

«Доброго ранку 😊 Так, пам’ятаю. Ти досі п’єш солодке? Все добре, просто багато роботи. А в тебе як?»

Відправляю. І відразу ховаю телефон під подушку, ніби він може мене видати. Встаю, йду на кухню. Кава вже стоїть — чорна, гаряча, без цукру. Поруч — тістечко з вишнею. Знову. Я вже не дивуюся. Просто беру чашку, сідаю за стіл і п’ю маленькими ковтками. Думаю: «Це не турбота. Це нагадування. Він знає, що я п’ю чорний. Він знає про тістечка. Він знає все. І це лякає».

День минає в рутині. Робота, дзвінок татові — він каже, що почувається краще, дякує за ліки. Я посміхаюся в трубку, але голос тремтить. Після обіду телефон вібрує знову.

Вова:

«Ти пам’ятаєш, як ми на останньому курсі тікали з лекції й сиділи на лавці біля озера? Ти тоді сказала, що хочеш, щоб хтось одного дня просто взяв тебе за руку й не відпускав. Я тоді пожартував, що це буду я. А ти почервоніла й сказала: “Мріяти не шкодить” 😏»

Я читаю й відчуваю, як горло стискається. Я пам’ятаю. Я пам’ятаю кожне слово. Я тоді думала, що це натяк. А він просто жартував. Як завжди.

Я пишу:

«Пам’ятаю. Ти завжди вмієш мене засмішити. Добре, що деякі речі не змінюються ❤️»

Ховаю телефон у шухляду. Серце калатає. Я не знаю, чому додаю сердечко. Звичка? Страх, що він перестане писати? Чи просто тому, що мені досі боляче, коли я думаю, що він ніколи не мав на увазі нічого серйозного.

Ввечері чую, як Артур повертається. Двері зачиняються тихо. Він іде в кабінет, не заходячи на кухню. Я чую, як клацає клавіатура. Годинник показує 22:47. Він не їв. Знову.

Я не витримую. Ставлю чайник, роблю чай — гарячий, з лимоном, як він любить. Беру чашку, йду коридором. Двері кабінету відчинені. Світло тільки від монітора. Він сидить, голова опущена на руки, лікті на столі. Очі заплющені. Він засинає — прямо за комп’ютером, не дійшовши до ліжка.

Я зупиняюся у дверях. Дивлюся на нього. Його волосся трохи скуйовджене, краватка розв’язана, сорочка пом’ята. Він виглядає втомленим. Не просто втомленим — виснаженим. Ніби щось усередині нього не дає спокою.

Я тихо заходжу. Ставлю чашку на стіл, поруч з його рукою. Він здригається, піднімає голову. Очі червоні, погляд розфокусований.

— Ти… — каже він хрипко.

— Чай, — відповідаю я тихо. — З лимоном. Пий, поки гарячий.

Він дивиться на чашку. Потім на мене. Довго. Ніби намагається зрозуміти, чому я це роблю.

— Дякую, — шепоче він.

Я киваю і повертаюся, щоб вийти. Але зупиняюся. Бо він простягає руку — не торкається, просто піднімає долоню, ніби просить затриматися.

— Олесю, — каже він. Голос тихий, майже зламаний. — Ти не мусиш… приходити сюди щоночі.

Я повертаюся.

— Я знаю.

Він опускає руку. Дивиться в чашку.

— Але ти приходиш.

Я мовчу. Бо не знаю, що сказати. Бо це правда. Я приходжу. Не тому, що мусила. А тому, що бачу, як він ламається. Як працює до ночі, щоб не думати. Як стоїть біля моїх дверей, коли думає, що я сплю. Як дивиться на мене, коли думає, що я не помічаю.

Він бере чашку. Робить ковток. Заплющує очі.

— Це нагадує мені одну ніч, — каже він раптом. Голос ледь чутний.

Я завмираю.

— Яку ніч?

Він дивиться на мене. Очі блищать — чи від втоми, чи від чогось іншого.

— Ніч, коли мені було дуже погано. І хтось приніс мені чай. І булочку. Просто так. Без питань. Без нічого.

Я відчуваю, як кров відливає від обличчя. Я не розумію. Чи розумію? Ні. Не може бути.

— Артуре…

Він усміхається — криво, болісно.

— Ти не пам’ятаєш. Звичайно. Для тебе це був просто незнайомець. А для мене… це був перший раз, коли хтось повірив, що я вартий хоч чашки чаю.

Він ставить чашку назад. Дивиться кудись повз мене.

— Іди спати, Олесю. Уже пізно.

Я стою. Не можу поворухнутися. Бо в голові крутиться той вечір — дощ, магазин, хлопець у костюмі, який виглядав так, ніби світ завалився. Я купила чай і булочку. Просто так. Бо він виглядав, ніби йому важко.

Я не знала, що це він.

Я не знала, що він пам’ятає.

Я повертаюся й виходжу. Тихо зачиняю двері. Іду до своєї кімнати. Сідаю на ліжко. Руки тремтять.

Відкриваю блокнот. Пишу:

«Артур — це той хлопець біля магазину. Той, кому я купила чай і булочку. Він пам’ятає. Чотири роки. Він пам’ятає мене».

Потім додаю маленькими літерами:

«А я не пам’ятала. І тепер не знаю, що робити з цією правдою».

Я закриваю блокнот. Лягаю. Але не сплю.

Бо в коридорі чую кроки. Він зупиняється біля моїх дверей. Стоїть довго. Дуже довго.

А потім іде.

І я розумію: він не контролює мене. Він боїться мене втратити.

Так само як я боюся втратити Вову.

Тільки його біль — справжній. А мій — просто звичка.
​