4.1

Я стою в темному коридорі, спиною до стіни, навпроти її дверей. Вони зачинені, але не на ключ — я ніколи не замикаю її ззовні, хоча міг би. Просто не можу. Світло з мого кабінету падає вузькою смугою на підлогу, і в цій смузі видно тонку щілину під дверима — там горить маленька нічна лампа, яку вона завжди залишає ввімкненою. Боїться темряви? Чи це просто звичка? Я не знаю. Знаю про неї так багато й водночас майже нічого.

Я не стукаю. Просто стою і слухаю. Її дихання за дверима — тихе, рівне, глибоке. Вона спить. Нарешті спить. Останні ночі я чув, як вона перевертається, як зітхає, як іноді тихо плаче в подушку. Я не заходжу. Не маю права. Але щоночі приходжу сюди, стаю в тіні й чекаю, поки її дихання не стане спокійним. Тільки тоді дозволяю собі видихнути.

Я заплющую очі.

Той вечір повертається, як завжди повертається — без попередження, без дозволу.

Дощ. Холодний, осінній, той, що пронизує до кісток. Я йду без мети, без куртки, бо забув її в офісі разом з останніми надіями. Стартап горить. Інвестори вийшли з угоди за день до підписання. Команда розбігається — хтось уже пише заяви, хтось просто перестає відповідати в чаті. Я не сплю четверту ніч. У голові одне: «Це кінець. Ти все втратив. Ти ніхто».

Я зупиняюся біля маленького продуктового на розі. Світло зсередини падає жовтим квадратом на мокрий асфальт. Я стою, дивлюся на вітрину, нічого не бачачи. Просто стою, бо рухатися вже нікуди.

І тоді з’являється вона.

Дівчина в простій куртці, з рюкзаком за плечима. Студентка — це видно одразу: недбала коса, кеди, що вже просочилися водою. Вона дивиться на мене — не з жалем, не з цікавістю, а просто… бачить. Бачить, що мені погано.

Вона нічого не каже. Заходить у магазин. Через хвилину виходить з двома стаканчиками гарячого чаю в руках і пакетиком з булочкою — звичайною, з маком, трохи пом’ятою.

Простягає мені.

«Інколи треба просто поїсти, — каже вона тихо, з легкою усмішкою. — Інакше здається, що все набагато гірше, ніж є».

Я беру. Руки тремтять. Вона сідає на лавку поруч — не надто близько, не надто далеко. Ми мовчимо. Вона дивиться на дощ, я — на чай у своїх руках. Потім вона заговорила — про університет, про іспити, про те, як іноді здається, що завтра не встанеш, а потім усе одно встаєш. Вона не питає, що зі мною. Не втішає. Просто говорить. Ніби знає: іноді чужий голос — це вже рятунок.

Коли під’їжджає її автобус, вона встає.

«Бувайте. Тримайтеся».

Махає рукою й іде.

Я так і не спитав її імені.

Але той чай зігрів мене. Та булочка — теж. Я з’їдаю її під дощем, повільно, ніби боюся, що вона зникне. А потім повертаюся в офіс. І починаю дзвонити. Заново. З нуля. Бо хтось вирішив, що я вартий хоча б гарячого напою.

Тепер вона спить за цими дверима. Моя дружина. На папері. У моєму домі. У моєму житті.

І все одно любить іншого.

Я повільно проводжу рукою по обличчю. Шкіра холодна.

Я знаю про Вову все. Про те, як вона роками носить його в серці, як допомагає з конспектами, як сміється над його жартами, як ховає телефон, коли приходить повідомлення. Я бачу, як її очі спалахують, коли він пише. Бачу, як вона ховає сльози після наших вечорів.  Бачу все.

І все одно не можу зупинитися.

Я міг би сказати їй правду прямо зараз. Зайти, сісти на край ліжка й викласти: «Це не борг. Це не імідж. Це я, який шукав тебе чотири роки. Я знайшов твоє ім’я в базі, побачив фото й зрозумів — це ти. Та сама дівчина. І я не зміг просто закрити борг і піти. Бо тоді ти б зникла знову».

Я усміхаюся — гірко, без звуку.

А вона б відповіла: «Дякую, Артуре. Ти дуже добрий». І пішла б далі любити його. Бо він — мрія. А я — реальність. Холодна. Розрахункова. Та, що купила  дружину  за борги.

Я відштовхуюся від стіни, роблю крок до дверей. Піднімаю руку, щоб постукати. Зупиняюся.

Ні. Не зараз. Не так. Вона не готова. І я не готовий почути відмову.

Я опускаю руку.

Тому я стою тут. Кожної ночі. Слухаю, як вона дихає. Бо це єдине, що в мене є. Її дихання за дверима. Її присутність у моїй квартирі. Її кава, яку вона п’є, хоч і не просила. Її чай, який вона приносить мені, коли думає, що я не помічу.

Я повертаюся й іду назад до кабінету. Сідаю за стіл. Відкриваю ноутбук. Але не працюю. Просто дивлюся на екран, де мерехтить фотографія — та сама, фейкова, з весілля. Вона посміхається. Я — теж. Але тільки на фото.

Я кохаю її, Олесю. Не з тієї ночі. З кожної ночі після неї. З кожної миті, коли я бачив твоє ім’я в базі й розумів, що можу повернути тобі той маленький шматочок тепла, який ти мені дала. Я кохаю тебе тихо. Як ти любиш його. І це болить. Але я не відпущу. Бо якщо відпущу — ти підеш. А я знову залишуся без чаю в дощову ніч.

Я закриваю очі.

Доброї ночі, Олесю. Спи спокійно. І якщо тобі присниться він — не прокидайся одразу. Нехай хоч уві сні тобі буде добре.

Я знаю, що не засну.

Як завжди.
​