3.2

Наступні дні минають у дивній тиші. Ми живемо в одній квартирі, але ніби в різних світах. Вранці я виходжу на кухню — кава вже стоїть на столі. Без слів. Без записок. Просто чашка. Я п’ю її, бо інакше здається, що ображаю. Але кожного разу думаю: це не турбота. Це нагадування.
Він повертається пізно. Іноді після півночі. Я чую, як зачиняються двері кабінету, як клацає клавіатура. Іноді чую, як він говорить телефоном — голос низький, різкий, командний. Потім тиша. Довга тиша.
Одного вечора я не витримую. Він сидить за столом у кабінеті, світло тільки від монітора. Голова опущена, очі червоні від екрана. На столі — порожня чашка кави, вже холодна.
Я заходжу без стуку. Ставлю перед ним нову чашку — гарячий чай з лимоном. Без слів. Просто ставлю.
Він підіймає голову. Дивиться на мене довго.
— Дякую, — каже тихо.
Я киваю і виходжу.
Наступного ранку на кухні стоїть пакет з тістечками — мої улюблені, з вишнею, з тієї маленької пекарні біля мого старого офісу. Я навіть не казала йому про них. Звідки він знає?
Я не дякую. Просто їм одне. І думаю: це не подарунок. Це спосіб тримати мене під контролем. Показати, що він знає мене краще, ніж я сама.
Але ввечері я знову приношу йому чай. Він не дивується. Просто бере. І каже:
— Ти не мусиш.
— Знаю, — відповідаю я.
Ми не дивимося один на одного.
У вихідні мачуха влаштовує «сімейний» обід. Знову Яна з Вовою. Цього разу в ресторані на даху. Артур замовив окремий кабінет. Я сиджу поруч з ним, посміхаюся, коли треба. Вова розповідає анекдот — старий, з університету. Я сміюся — тихо, але щиро. Артур дивиться на мене. Його рука під столом лягає на мою — легенько, ніби випадково. Я не відсмикую. Бо всі дивляться.
Після обіду Яна тягне Вову фотографуватися на фоні міста. Вони обіймаються, цілуються в щоку. Я дивлюся на них і відчуваю, як щось усередині рветься.
Артур кладе руку мені на плече.
— Ходімо додому, — каже тихо.
У машині ми мовчимо. Я дивлюся у вікно. Він веде спокійно, без поспіху.
— Ти любиш його, — каже він раптом.
Я здригаюся.
— Це не твоя справа.
— Знаю, — відповідає він. — Просто констатую факт.
Я повертаюся до нього.
— А ти? Ти когось любиш?
Він мовчить довго. Потім:
— Так.
Я чекаю продовження. Але він не продовжує.
Дома я йду до своєї кімнати. Відкриваю блокнот. Пишу:
«Артур сказав, що когось любить. Мабуть, якусь ідеальну жінку з його світу. Не мене. Я тут — просто частина угоди».
Потім додаю маленькими літерами:
«Але чому мені так боляче від цієї думки?»
Закриваю блокнот. Лягаю спати.
А вночі чую, як він ходить коридором. Зупиняється біля моїх дверей. Стоїть довго. Потім іде.
Наступного ранку я прокидаюся з важкою головою, ніби всю ніч носила в ній камені. Лампа все ще горить — забула вимкнути. За вікном сірий світанок, місто ще спить. Я встаю, натягую теплий светр поверх піжами, виходжу на кухню.

Кава вже стоїть. Як завжди. Чорна, без цукру, гаряча. Поруч — маленький паперовий пакет з тієї ж пекарні. Всередині — два тістечка з вишнею. Я дивлюся на них довго. Потім беру одне, відкушую. Солодке, кисле, знайоме. Смак дитинства, смак тих днів, коли я бігала туди після пар з Вовою, і він завжди брав собі з маком, а мені залишав останнє з вишнею.

Я сідаю за стіл, дивлюся на чашку. Артур уже пішов — його куртка зникла з вішалки, ключ від машини теж. Він завжди йде рано, повертається пізно. Ніби спеціально уникає мене вранці.

Телефон вібрує. Повідомлення від Вови.

«Привіт, Олесю. Як ти? Після вчорашнього обіду думаю про тебе весь вечір. Ти виглядала… сумною. Все ок? 😔»

Я дивлюся на екран. Пальці тремтять. Хочу написати правду: «Ні, не ок. Я дивлюся, як ти обіймаєш Яну, і мені здається, що в грудях щось тисне». Але замість цього пишу:

«Все добре. Просто втома. Дякую, що питаєш ❤️»

Відправляю. І відразу ж шкодую. Сердечко — це звичка. Стара звичка. Я ставлю телефон екраном вниз, допиваю каву. Вона вже охолола.

День минає повільно. Я працюю віддалено — бухгалтерія не вимагає присутності в офісі. Таблиці, цифри, звіти. Вони заспокоюють. У них усе на своїх місцях. На відміну від мене.

Ввечері чую, як зачиняються двері. Він повернувся раніше, ніж зазвичай. Я виходжу з кімнати — цікаво, чому. Він стоїть у вітальні, тримає в руках два пакети з супермаркету. Ставить їх на кухонний острівець.

— Я купив продукти, — каже він, не дивлячись на мене. — Якщо хочеш щось приготувати — кухня твоя.

Я киваю. Він відкриває холодильник, розкладає продукти: овочі, курку, сир, йогурти. Потім дістає пляшку червоного вина — недешевого, з етикеткою, яку я бачила тільки в рекламі.

— Якщо захочеш, — додає він тихо. — На вечерю.

Я не відповідаю. Просто дивлюся, як він рухається — точно, без зайвих жестів. Він завжди такий. Ніби все в його житті вже сплановано на роки вперед.

Він іде до кабінету. Я залишаюся на кухні. Дивлюся на пляшку вина. Думаю: може, це теж контроль? Показати, що він може дозволити собі будь-що. Що він контролює навіть вечерю.

Але ввечері я все одно готую. Просто для себе. Курячу грудку з овочами. Роблю дві порції — не знаю чому. Ставлю одну на стіл, другу несу до його кабінету.

Двері відчинені. Він сидить за комп’ютером, говорить телефоном. Голос різкий, але не кричить — просто командний.

— Ні, це неприйнятно. Перегляньте цифри ще раз. Я чекаю звіт до ранку.

Він кладе слухавку. Піднімає голову. Бачить мене з тарілкою.

— Ти не мусиш, — каже він знову.

— Знаю, — відповідаю я, як учора. Ставлю тарілку на край столу. — Просто… їж. Не треба холодної кави на ніч.

Він дивиться на мене. Довго. Потім киває.

— Дякую.

Я виходжу. Але цього разу зупиняюся в коридорі. Чую, як він відсуває стілець. Як бере виделку. Як тихо каже сам собі:

— Вона приготувала.

Це не для мене. Це для себе. Але чомусь ці слова гріють сильніше, ніж кава вранці.

Вночі я лежу в ліжку, дивлюся в стелю. Телефон блимає — Вова надіслав фото: він і Яна на даху того самого ресторану, посміхаються. Підпис: «Найкращий день ❤️».