3.1

Я стою посеред вітальні, тримаючи в руках одну-єдину валізу. Усе моє життя помістилося в неї: кілька светрів, джинси, пара суконь, які я надягала на випускний і на похорон мами, блокнот, де я пишу про Вову, і маленька фотографія тата з молодості. Решта речей залишилася вдома — мачуха сказала, що «потім забереш, якщо знадобиться».
Артур відчиняє двері квартири — ні, це не квартира, це пентхаус на останньому поверсі новобудови в центрі міста. Скло від підлоги до стелі, місто внизу, як на долоні. Повітря пахне свіжою фарбою і чимось дорогим, чого я не вмію назвати.
— Твоя кімната праворуч по коридору, — каже він, не дивлячись на мене. — Другі двері. Там усе готове.
Я киваю і йду. Кімната велика, світла, з ліжком king-size, шафою-купе, робочим столом і власною ванною. На столі стоїть ваза з білими трояндами — без запаху, штучні. На тумбочці — ключ-картка від ліфта і маленька записка: «Пароль Wi-Fi: Voron2025. Якщо щось потрібно — пиши в чат».
Чат. У нас уже є чат. «Олеся & Артур». Без емодзі, без сердечок. Просто два імені.
Він заходить слідом, ставить мою валізу біля шафи.
— Правила прості, — каже він тихо, але твердо. — Окремі спальні. Ніяких несподіваних візитів. Сніданки й вечері разом тільки якщо потрібно для вигляду. Ти можеш виходити й приходити, коли хочеш. Я не контролюю твій час. Але на публічних заходах — ми подружжя. Посмішки, дотичні жести, жодних суперечок при сторонніх.
Я дивлюся на нього. Він стоїть біля дверей, руки в кишенях штанів, постава рівна.
— А якщо я не захочу посміхатися? — питаю я.
— Тоді тебе змусять, — відповідає він спокійно. — Це частина угоди.
Він виходить, зачиняючи двері тихо, як завжди.
Я сідаю на ліжко. Матрац м’який, майже занадто. Дістаю телефон. У чаті з Вовою нічого нового. Останнє повідомлення від нього — «Як ти там, дружино Артура? 😏» — я не відповіла. Не змогла.
Ввечері я чую, як він заходить у кухню. Я виходжу — цікаво, що він їсть, коли нікого немає. Він стоїть біля кавомашини, робить дві чашки. Одну ставить перед собою, другу — на острівець, ближче до мого боку.
— Еспресо без цукру, — каже він, не дивлячись. — Ти п’єш так.
Я завмираю.
— Звідки ти знаєш?
— Бачив, як ти п’єш у кав’ярні біля офісу. Ти завжди береш чорний без нічого.
Я відчуваю, як по спині пробігає холод. Він стежив? Чи просто запам’ятав? Я беру чашку. Кава гаряча, ароматна. Але пити не хочеться.
— Дякую, — кажу я сухо. — Але я не просила.
Він киває.
— Знаю.
І йде до свого кабінету.
Наступного ранку на кухонному столі лежить пакет з аптеки. У ньому — ліки для тата, ті самі, що закінчилися вчора. І квитанція: оплачено. Повністю. Я дивлюся на неї довго. Потім кладу назад у пакет, не дякуючи. Бо це не подарунок. Це контроль. Він нагадує: ти тут завдяки мені.
Я відчуваю, як у грудях стискається щось важке. Це не вдячність. Це страх. Що якщо я звикну до цієї тиші, до цієї кави, до цих ліків? Що якщо одного дня я забуду, як сильно люблю Вову?
Я ховаю пакет у шафу. І пишу йому в чат: «Не треба більше купувати ліки. Я сама».
Він відповідає через хвилину: «Добре».
І все.
Вечір. Перша «сімейна» вечеря. Мачуха наполягла — «треба показати, що все добре». Яна з Вовою прийдуть. Артур сказав: «Будемо посміхатися. Це частина угоди».
Я вдягаю темно-синю сукню — єдину, яка в мене є «на вихід». Артур виходить у темному костюмі, без краватки. Він дивиться на мене довше, ніж зазвичай.
— Гарно виглядаєш, — каже тихо.
Я не відповідаю. Бо це не комплімент. Це репліка для ролі.
У двері дзвонять. Яна заходить першою — яскрава, в червоному, волосся розпущене, посмішка на всю кімнату. За нею Вова — у джинсах і светрі, як завжди недбалий, як завжди мій.
Він бачить мене. Посміхається широко.
— Олесю! Ну ти й красуня стала. Заміжжя тобі пасує.
Я посміхаюся у відповідь — вимушено, але посміхаюся. Артур стоїть поруч, кладе руку мені на поперек — легенько, але впевнено. Я здригаюся, але не відсуваюся.
Вечеря проходить як у тумані. Яна розповідає про зйомки, Вова жартує, Артур киває, ставить правильні питання. Я мовчу. Дивлюся, як Вова бере Яну за руку. Як вона нахиляється до нього й шепоче щось на вухо. Як він сміється — тим самим сміхом, яким колись сміявся над моїми жартами в університеті.
Серце стискається так сильно, що здається, зараз трісне. Я відчуваю, як сльози підступають, але ковтаю їх. Артур помічає. Його рука на моїй талії стискається трохи сильніше — не боляче, але відчутно. Ніби каже: тримайся.
Я тримаюся.
Коли вони йдуть, Яна обіймає мене.
— Ти молодець, Олесю. Ми всі пишаємося тобою.
Вова цілує мене в щоку — коротко, по-дружньому.
— Бережи себе, — каже він тихо.
Двері зачиняються.
Я стою посеред вітальні. Артур дивиться на мене.
— Ти добре трималася, — каже він.
Я повертаюся до нього.
— Це було боляче.
Він мовчить. Потім тихо:
— Знаю.
І йде до свого кабінету.
Я заходжу до своєї кімнати. Закриваю двері. Сідаю на підлогу. І плачу — тихо, без звуків. Бо ніхто не повинен чути.