2.

Я стою перед високими скляними дверима офісу на двадцять першому поверсі. Скло віддзеркалює мене — маленьку, в сірій сукні до колін, з волоссям, зібраним у низький хвіст, з сумкою, що важить, ніби в ній не тільки документи, а й усе моє життя. Двері відчиняються автоматично, тихо, без скрипу. Як і все в цьому місці — без зайвого шуму, без емоцій.

Секретарка в ідеально випрасованій білій блузці посміхається так, ніби я прийшла на співбесіду, а не на підписання шлюбу за розрахунком.

— Пані Олесю? Пан Підлісний уже чекає. Проходьте, будь ласка.

Коридор довгий, килим глушить кроки. Стіни — сіро-блакитні, без картин, без нічого, що могло б сказати про людину, яка тут працює. Тільки логотип компанії на скляній перегородці — стилізований ворон, крила розправлені, ніби готовий злетіти або впасти.

Двері кабінету відчиняються, і я заходжу.

Артур Підлісний сидить за столом, великим, чорним, без жодної зайвої речі. Тільки ноутбук, дві папки й один ручку — чорну, металеву. Він піднімає голову. Очі темні, уважні, без посмішки. Костюм темно-синій, краватка зав’язана ідеально. Він виглядає так, ніби щойно вийшов з обкладинки журналу, але без жодного натяку на те, що йому це подобається.

— Добрий день, Олесю.

Голос низький, рівний. Ні тепла, ні холоду — просто факт.

— Добрий день.

Я сідаю навпроти. Стілець м’який, але мені здається, що я сиджу на голках. Він відкриває першу теку, виймає кілька аркушів.

— Ось договір. Передшлюбний. Шлюбний. І угода про погашення боргу.

Він кладе папери перед мною. Я дивлюся на цифри. Сума боргу за лікування тата — та сама, що не дає мені спати ночами. Поруч — пункт про повне погашення після реєстрації шлюбу. І ще один — про те, що після цього ми можемо розлучитися за взаємною згодою без майнових претензій.

— Ви прочитаєте? — питає він.

— Я вже читала вдома. Мачуха надіслала копію.

Він киває, ніби це нормально — обговорювати шлюб, як кредитний договір.

— Тоді підпишіть, де позначено.

Я беру ручку. Пальці тремтять, але я стискаю її сильніше. Підписую. Раз. Другий. Третій. Кожен підпис — як маленька смерть. Не моя. Щось усередині мене вмирає. Може, та дівчина, яка колись мріяла про інше.

Він підписує після мене. Рухи точні, без вагань. Ніби це для нього — чергова угода. Може, й так.

— Тепер офіційно. Ми одружені після реєстрації в РАЦСі. Завтра о 11:00. Я надішлю машину.

— Я можу сама доїхати.

— Краще, щоб разом. Для фото.

Фото. Звичайно. Бо шлюб — це не тільки папір. Це ще й картинка для світу.

Він встає, підходить до вікна. Місто внизу — маленьке, далеке, ніби макет.

— Є ще кілька умов. Живете зі мною. Окремі кімнати. Ніяких спільних ночей, якщо ви не захочете. Ніяких публічних проявів, окрім необхідних. Ви можете працювати, як і раніше. Я оплачую всі витрати на лікування вашого батька. Після того як борг буде закрито повністю, ви вільні.

Він повертається до мене.

— Питання?

Я дивлюся йому в очі. Вони не холодні. Вони просто… порожні. Ні, не порожні. Там щось є, але я не можу зрозуміти що.

— Чому ви це робите? — питаю тихо. — Ви могли просто дати гроші. Або позику. Навіщо шлюб?

Він мовчить кілька секунд. Потім відповідає:

— Бо так надійніше.

І все. Жодного пояснення. Жодного «бо мені подобається», «бо я хочу тебе поруч». Просто «надійніше».

Я киваю. Бо що ще сказати?

Він натискає кнопку на столі. Заходить секретарка з маленьким конвертом.

— Тут запрошення на завтра. І ще дещо.

Вона кладе на стіл дві фотографії. На одній — ми з ним. Сьогодні. У кабінеті. Я сиджу, він стоїть поруч. Хтось зробив знімок, коли я підписувала. Я навіть не помітила.

На другій — ми ж, але вже «подружжя». Фотошоп. Він обіймає мене за плечі, я посміхаюся. Посмішка виглядає природно. Моя посмішка ніколи не виглядає так природно.

— Для соцмереж, — каже він. — І для родичів.

Я дивлюся на фото. Ми виглядаємо щасливими. Ми виглядаємо природно.

Всередині мене щось кричить: «Це не ми. Це не я».

Але я мовчу.

Він проводить мене до ліфта. Ми йдемо мовчки. Двері відчиняються, я заходжу.

— До завтра, Олесю.

— До завтра.

Двері зачиняються. Я дивлюся на своє відображення в дзеркалі ліфта. Обличчя бліде. Очі червоні. Я не плачу. Ще ні.

Вдома я сідаю на ліжко. Батько вже спить. Мачуха, мабуть, пішла до Яни — святкувати «успіх».  Я відкриваю телефон. У чаті з Вовою нове повідомлення.

«Як ти? Давно не писала. Сумую за нашими розмовами після пар 😊»

Серце стискається. Я пишу:

«Все нормально. Просто багато роботи».

Відправляю. Потім відкриваю галерею. Там те саме фото — фейкове «ми». Артур і я. Його рука на моєму плечі. Моя посмішка.

Я збільшую його обличчя. Воно спокійне. Майже байдуже. Але в кутиках очей — щось. Втома? Сум? Я не знаю.

Я кладу телефон на груди. Дихаю повільно.

«Це лише папір, — шепочу собі. — Це лише угода. Мої почуття до Вови нікуди не дінуться. Вони справжні. Вони мої. Вони нікого не купують і не продають».

Я закриваю очі.

Але в темряві бачу не Вову. Бачу Артура — як він стоїть біля вікна, дивиться на місто, ніби воно належить йому, але йому байдуже. Як він підписує договір без вагань. Як каже «надійніше».

Чому мені здається, що він теж щось втрачає?