1.2

Я прокидаюсь о 6:17, як завжди. Навіть сьогодні, у суботу, коли не треба на роботу. Тіло саме знає: спочатку прислухатися до дихання тата за стіною. Тихе, але рівне. Значить, ніч пройшла без криз. Значить, сьогодні можна не дзвонити у швидку ще до сніданку.

Встаю обережно, щоб не скрипіти дошками. На кухні ставлю чайник, дістаю вівсянку. Мед, кориця — все як завжди. Тато любить однакову кашу щодня. Зміни його лякають. Після третьої операції він взагалі став уникати будь-яких несподіванок, навіть у смаку їжі.

Поки каша вариться, перевіряю телефон. Повідомлення від банку — черговий нагадувач. «Залишок заборгованості: 487 320 грн. Наступний платіж — 15 березня». Я відкриваю додаток, переводжу те, що змогла відкласти з останньої зарплати — 4 800 грн. Залишається ще майже 483 тисячі. Пеня вже капає, як краплі з протікаючої стелі.

Я не панікую. Паніка закінчилася пів року тому, коли сума перевалила за чотириста тисяч. Тепер це просто фоновий біль, як хронічний біль у спині від постійного носіння тата на руках до ванної.

О 7:12 заходжу до його кімнати з тарілкою.

— Доброго ранку, тату.

Він повертає голову. Посмішка виходить слабка, але тепла.

— Ти вже встала? Сьогодні ж вихідний.

— Звичка, — кажу я, ставлю кашу на тумбочку. — Їж повільно, не поспішаючи.

Він киває, бере ложку. Рука тремтить. Я сідаю навпроти на стілець, дивлюся, як він їсть. Колись він міг одним рухом підняти мене на плечі й крутити по кімнаті. Зараз навіть ложку тримає, ніби це важка гиря.

О 8:40 дзвінок у двері. Мачуха. Вона завжди приходить без попередження, ніби ця квартира досі її. Ключ у неї є — на всяк випадок. Іноді мені здається, що вона приходить сюди щоб нарешті дізнатися, що він вмер.

Вона заходить, як у себе вдома: скидає пальто на вішалку, ставить сумку на стіл, навіть не питаючи дозволу.

— Доброго ранку, Олесю. Як твій батько?

— Краще, ніж учора, — відповідаю я, не дивлячись на неї.

Вона киває, ніби це її заслуга.

— Я принесла нові ліки. І рахунок з аптеки. Треба оплатити до понеділка, інакше вони не видадуть наступну партію.

Вона кладе на стіл папірець. Сума — 18 400 грн. Я дивлюся на цифри, і в горлі стає сухо.

— У мене зараз немає такої суми, — кажу тихо.

— Знаю, — відповідає вона спокійно. — Тому я й прийшла поговорити.

Вона сідає за стіл, складає руки перед собою. Як на діловій зустрічі.

— Олесю, ти ж розумієш, що так далі не може тривати. Борги ростуть. Пеня. Відсотки. Батько потребує постійного лікування, а ти одна тягнеш усе на собі. Ти вже рік не спиш нормально, виглядаєш, як привид.

Я мовчу. Вона права. Але від її слів стає ще гірше.

— Я знайшла вихід, — продовжує вона. — Надійний. І, головне, швидкий.

Вона робить паузу. Ніби чекає, щоб я запитала. Я не запитую.

— Артур Підлісний. Власник IT-компанії «Ворон Системс». Багатий. Впливовий. Самотній. Йому потрібна дружина — для іміджу, для стабільності, для інвесторів. Він готовий закрити весь борг. Усі 487 тисяч. І ще оплатити лікування на рік вперед. Умова одна — шлюб. Формальний. Окремі кімнати, ніяких зобов’язань. Через рік-два можна розлучитися.

Я дивлюся на неї, ніби вона говорить іншою мовою.

— Шлюб? — повторюю я тихо.

— Так. Офіційний. З печаткою. Але без усього іншого. Він навіть готовий підписати договір, що після розлучення ти отримаєш компенсацію. Невелику, але достатню, щоб почати нове життя.

Я відчуваю, як кров відливає від обличчя.

— Ти вже з ним говорила?

— Так. Він зацікавлений. Побачив твоє фото. Сказав, що ти підходиш.

Підходить. Як костюм. Як меблі. Як інвестиція.

— Я не можу, — шепочу я.

— Можеш, — відповідає вона твердо. — Бо інакше через два-три місяці ми втратимо квартиру. Батька заберуть до лікарні, де його просто… підтримають, поки не стане гірше. Ти ж цього не хочеш?

Вона дивиться мені прямо в очі. Без жалю. Тільки розрахунок.

— Ти завжди була хорошою дівчиною, Олесю. Завжди думала про інших. Тепер подумай про батька. І про себе. Це не назавжди. Це просто… рішення.

Я дивлюся на тата. Він спить у сусідній кімнаті. Дихає рівно. Він не знає, що ми говоримо про його життя, як про товар на полиці.

— Коли? — питаю я глухо.

— Найближчим часом. Він хоче зустрітися з тобою завтра. Підписати документи. Потім — РАЦС. Швидко й без шуму.

Вона встає, одягає пальто.

— Подумай до ранку. Але не довго. Час грає проти нас.

Двері зачиняються тихо. Як і все в її житті — без скандалів, без зайвих емоцій.

Я сиджу за столом, дивлюся на рахунок з аптеки. На повідомлення від банку. На фото Вови в чаті — він посміхається, обіймає Яну за плечі. Підпис: «Найкращий день тижня ❤️».

Серце стискається. Я все ще люблю його. Тихо. Безнадійно. Як завжди.

Але тепер є ще щось гірше, ніж безнадія.

Є вибір.

Я йду до кімнати тата. Сідаю на край ліжка. Він прокидається, дивиться на мене.

— Що сталося, доню?

Я посміхаюся. Криво. Але намагаюся.

— Нічого. Просто… люблю тебе.

Він гладить мене по руці слабкими пальцями.

— І я тебе, дитино.

Я виходжу на кухню. Ставлю чайник. Роблю собі чай. Без цукру.

Відкриваю блокнот. Пишу:

«Якщо я погоджуся, це не зрада. Це просто спосіб врятувати тата. Мої почуття до Вови нікуди не дінуться. Вони залишаться зі мною. Завжди».

Потім додаю маленькими літерами, ніби боюся, що хтось прочитає:

«Але чому мені так страшно навіть вимовити його ім’я вголос? Артур Підлісний».

Закриваю блокнот. Дивлюся у вікно. Місто за вікном сіре, мокре від дощу.

Завтра о 11:00 я поїду до нього.

І підпишу.

Бо іншого виходу немає.

​