1.1

Я прокидаюсь о 6:17. Завжди о 6:17, навіть у вихідні. Будильник на телефоні давно вимкнений, але тіло пам’ятає. Спочатку прислухаюся — чи чути з сусідньої кімнати його дихання. Тихе, але рівне. Значить, ніч пройшла нормально. Значить, сьогодні не доведеться дзвонити в швидку ще до сніданку.

Встаю, намагаючись не скрипіти підлогою. Квартира стара, дерев’яна, кожен крок — як зрада. У ванній вмиваю обличчя холодною водою, дивлюся в дзеркало рівно три секунди. Не більше. Більше — і починаю помічати, як тіні під очима стали постійними мешканцями, як шкіра на вилицях натягнута, ніби хтось забув її розгладити після прання. Збираю волосся в низький хвіст, натягую сіру блузку, яку вже четвертий рік ношу по понеділках, і чорні штани. Все нейтральне. Все, щоб не привертати уваги.

На кухні ставлю чайник. Батько любить вівсянку з ложкою меду і дрібкою кориці. Я роблю її завжди однаково — щоб він не питав «а сьогодні щось змінилося?». Він не любить змін. Після третьої операції він взагалі став уникати будь-яких несподіванок.

Поки каша вариться, перевіряю телефон. Повідомлення від банку — черговий нагадувач про платіж. Сума вже не лякає, просто дратує, як стара мозоль. Я відкриваю додаток, переводжу те, що змогла відкласти з зарплати. Залишається ще шість тисяч гривень до кінця місяця. Шість тисяч, які треба знайти, поки не нарахували пеню.

О 7:04 заходжу до його кімнати з тарілкою.

— Доброго ранку, тату.

Він повертає голову. Посмішка виходить кривувата, але тепла.

— Ти вже на роботу?

— Через годину. Сьогодні до шостої.

Він киває, ніби це нормально — працювати до шостої, а потім їхати в аптеку, готувати вечерю, міняти пов’язки, заповнювати чергову заявку на ліки. Для нього це нормально. Для мене теж уже стало нормально.

Він їсть повільно. Я сиджу навпроти, п’ю свій чай без цукру і дивлюся, як ложка тремтить у його руці. Колись він міг одним рухом підняти мене на плечі. Зараз навіть ложку тримає, ніби це гиря.

О 7:38 цілую його в скроню.

— Я ввечері заскочу в «Добробут», заберу твої аналізи. Якщо що — дзвони Олені, вона поруч.

Він махає рукою — іди, іди, не запізнюйся.

У маршрутці стою біля вікна, дивлюся, як місто прокидається. Люди поспішають, хтось сміється в телефон, хтось курить біля зупинки. Усе як завжди. Усе без мене.

В офісі я — просто Олеся з бухгалтерії. Сідаю за стіл, вмикаю комп’ютер, відкриваю таблиці. Цифри, цифри, цифри. Вони не зраджують, не забувають, не дивляться повз. З ними все зрозуміло: дебет, кредит, сальдо. Якщо щось не сходиться — є причина. А якщо сходиться — значить, день вдався.

Олена з кадрів приносить каву.

— Олесю, ти сьогодні якась… приглушена.

— Просто не виспалася.

Вона дивиться з жалем. Я ненавиджу цей погляд. Він завжди з’являється, коли хтось дізнається про тата. Спочатку співчуття, потім незручне мовчання, потім «якщо що — пиши». А потім усі забувають. Крім мене.

До обіду встигаю закрити три акти, перевірити платіжки, відповісти на двадцять сім листів. Руки самі знають, куди клікати. Голова в цей час десь далеко. Десь, де Вова сміється над дурним мемом у нашому університетському чаті. Я вже рік не пишу туди нічого, але читаю. Завжди читаю.

О 13:02 дзвінок від Яни.

— Олесю, ти можеш сьогодні забрати тата з фізіотерапії? У мене зйомка до восьмої.

Голос у неї легкий, наче вона просить передати сіль за столом.

— У мене до шостої, — кажу спокійно. — Але я попрошу Олену з третього поверху, вона вільна після п’ятої.

— Ой, супер, дякую! Ти найкраща.

Вона кладе слухавку. Я сиджу і дивлюся на екран. «Найкраща». Слово звучить як медаль, яку дають за участь.

О 14:47 приходить повідомлення від Вови в особистий чат. Серце робить дурний стрибок, хоча я давно заборонила йому стрибати.

«Олесю, ти не знаєш, де можна швидко надрукувати великий плакат А1? Яна хоче сюрприз на день народження подрузі»

Я дивлюся на ці рядки секунд тридцять. Потім набираю:

«У «Поліграфії» на Степана Бандери. Там до 18:00 працюють»

Відправляю. Без смайликів. Без «як справи». Без нічого зайвого.

Він пише «Дякую ❤️»

Я закриваю чат і ховаю телефон у шухляду.

Останні дві години робочого дня тягнуться, як стара гума. О 17:58 вимикаю комп’ютер, збираю речі. Колежанки вже обговорюють, куди підуть після роботи. Я посміхаюся, махаю рукою, кажу «до завтра».

На вулиці вже сутінки. Купую в аптеці дві пачки ліків, які закінчилися вчора. Продавчиня питає:

— Знову для тата?

— Так.

Вона зітхає. Я вже не реагую на ці зітхання.

Додому приходжу о 18:47. Батько сидить у кріслі біля вікна, дивиться на вогні міста.

— Як пройшло? — питаю.

— Нормально. Олена молодець, привезла мене.

Я ставлю чайник, розпаковую ліки, готую вечерю. Куряча грудка, гречка, огірок. Все просто. Все, що можна їсти з його дієтою.

Він їсть мовчки. Я теж. Потім ми дивимося телевізор — якийсь серіал про лікарів, де всі проблеми вирішуються за сорок хвилин. Батько іноді посміхається, коли героїня робить щось героїчне. Я посміхаюся разом з ним, хоча всередині думаю: якби в житті були перерви на рекламу.

О 22:11 він засинає в кріслі. Я допомагаю йому лягти, поправляю ковдру, вимикаю світло.

Потім іду на кухню. Ставлю телефон на зарядку. Відкриваю чат з Вовою. Там вже нове повідомлення:

«Надрукували! Виглядає вогонь, дякую ще раз»

Я дивлюся на це «дякую» довго. Потім кладу телефон екраном вниз.

Сідаю за стіл. Відкриваю блокнот. Пишу одне речення, яке пишу вже третій рік поспіль, коли ніхто не бачить:

«Я все ще його люблю. І все ще не скажу».

Закриваю блокнот. Вимикаю світло.

Завтра знову о 6:17.

​Дорогі читачі,

Ця історія — про тихе кохання, яке роками живе в серці, не просячи нічого натомість, про маленьку доброту, що може змінити чиєсь життя, і про те, як іноді ми самі не помічаємо, що вже давно знайшли того, хто нас справді бачить.