Розділ 33. Час діяти

Кароліна

Невдовзі ми з Алексом як хороші гості вчасно приїхали до батьків. Мама нас тепло прийняла, а батько був насуплений, але потиснув руку Мазур та провів нас у вітальню.

— Як поживаєте, Сергію? — перепитав він, ставлячи вино на центр столу.

— Ще поки живу.

Батькові слова викликали у мами сміх, але я кинула на нього погляд і зрозуміла, що це зовсім не черговий жарт. На його обличчі не було видно суму чи жалю, але все одно щось було не так.

— Ви таке не говоріть, — дорікнув Алекс. — Вам ще ого скільки треба прожити. Внуків няньчити.

Я ледь не виплюнула воду, яку збиралась ковтнути. О це так заявочка.

— Та вам ще рано про дітей думати. Спочатку насолоджуйтеся одне одним, — втрутилась мама та поставила ще одну тарілку з салатом.

— А у вас як складається сімейне життя? Маю надію, що моя донька відповідає твоїм вимогам, Алексе.

Батько сканував мене очима та знову повернувся до хлопця, очікуючи відповідь.

В цей момент мені стало гидко. Саме зараз він вирішив таке сказати, наче я якась рабиня чи що?

— Ваша донька прекрасна, — хлопець поклав руку на моє коліно, але я повільно відсунулась.

Господи. Бачив би це зараз Тимур. Він би Мазура задушив і викинув його тіло у річку. І мені самій не хочеться його дотиків, краще нехай тримає свої лапи при собі.

Впродовж обіду батько здебільшого говорив з Алексом. Про роботу, акції та компанію. Також питався як поживає Мазур старший, і чим він займається на пенсії.

— Справляєшся з хатніми справами? — невимушено питає мама.

— Алекс найняв домогосподарку, тому я не напружуюся.

— Ого! — здивувалася вона. — Я й не знала.

— Ага…

— Як твоя робота? Ти ж виходиш у понеділок з відпустки, наскільки я пам’ятаю.

Час відпочинку минув занадто швидко. І чи взагалі це можна назвати відпочинком? Так не хочу, щоб мене розпитували про весілля… Надіюсь, що у нас буде завал операціями та ні в кого не виникне бажання надокучати питаннями. Робота має допомогти мені прийти в стабільну норму. В принципі, як і завжди.

— Так. Вже повертаюся на робоче місце. Скучила за скальпелем…

— Ліно! Можна без цього! — морщиться мама, а я лише тихо сміюся.

Вона боїться крові, білих халатів та взагалі лікарень. У неї травма з дитинства, коли їй робили операцію на видалення апендициту. Від тоді вона ні ногою у медичний заклад, лише лікарі на дім, або я.

Трохи поговорили з мамою і повернулися за стіл, де вже сперечалися Алекс з батьком. Ну це не можна було назвати спором. Батько доводить свою думку, а Алекс каже, що він вважає по іншому, і тато знову приводить йому аргументи по кругу.

Під кінець застілля, батько зробив невеличке оголошення. Яке для мене стало неабияким сюрпризом.

— Як ви всі знаєте, у мене скоро буде день народження — ювілей. Тому, я хочу запросити вас у ресторан з цієї нагоди. Добряче відсвяткуємо, все-таки кругла дата.

У мене ледь щелепа не відвисла. Батько ніколи такого не робив, завжди казав, що це дурниці й даремно витрачені кошти. Проте, щось змінилось і він вирішив гуляти так гуляти на старості літ.

***

Стою перед дзеркалом, зосереджено фарбую губи в нюдовий відтінок, але руки тремтять. Серце б’ється нестерпно швидко, в голові гуде. Сьогодні я маю ризикнути. Вперше не просто мовчати чи грати роль покірної нареченої. Сьогодні — я здобуду щось, що може його знищити.

Алекс за дверима. У своїй стихії, як завжди. Міркує над якоюсь угодою, кидає командні репліки телефоном, наче гравець у шахи. Він уже кілька днів живе в кабінеті: працює, сидить у ноутбуці допізна, щось ховає. Я знаю: там — правда. І я мушу її витягти. Для себе. Для Тимура. Для всіх, кого він зламав.

Я вдягаю легку шовкову сукню, яку він сам мені колись купив. Вона вигідно підкреслює мої форми. Це мій квиток до правди — моє тіло, яке він вважає своїм.

Я заходжу до кабінету легко, з посмішкою, наче просто хочу його обійняти.

— Алекс, — я притискаюсь до його плеча, коли він клацає щось на клавіатурі. — Ти сьогодні весь вечір тут? Може, зробиш мені компанію на терасі?

— Не зараз, Ліно, — буркнув, не відриваючись. — Завтра важлива зустріч. Треба доробити презентацію.

Я тихо зітхаю, нахиляюсь до нього ближче, майже торкаючись щокою до його вуха.

— Тобі трохи відпочити не завадить. Я б хотіла… бути з тобою, — прошепотіла, ковтаючи відразу. Внутрішньо мене тіпає від огиди, але я мушу бути переконливою. — У мене для тебе є дещо приємне.

Його очі трохи м’якшають. Він вивчає мене. Я посміхаюсь.

— Дай мені кілька хвилин. Я прийду, — сказав він і, зітхнувши, встав. — Тільки не передумай.

— Я чекатиму, — шепочу. Усередині мене трясе. Як тільки він вийшов, я різко зачиняю двері й кидаюся до його столу.

Знаю: маю не більше десяти хвилин. Руки в мене холодні, в роті пересохло, але я відкриваю верхню шухляду. Нічого. Друга — купа паперів. У третій — маленький чорний сейф. Я зітхаю. Комбінацію я бачила колись краєм ока: дата його першої угоди — 010220. Пробую. Клац.