Розділ 32. Серце от-от лусне

Тимур

Нервово ходжу по коридорі, поруч зі мною бабуся, яка в соте читає молитву, а я нервово перебираю пальцями. Вже пройшло три години як Віру забрали на операцію. Всі аналізи були хороші, донорська нирка в порядку. Начебто все б мало бути добре, але все одно це відчуття тривоги сковує з середини.

У мене серце кров’ю обливалося коли я дивився в її очі перед тим як її забрали. Вони наче прощалась з нами, знаючи що може бути різне. Бабуся плакала й обіймала її, а я стояв і спостерігав за цим. Я теж стиснув малу в обійми та запевнив, що вона герой і все зможе подолати.

Я зірвався з місця зі швидкістю світла коли лікар вийшов до нас з операційної.

— Як вона? — перше що вирвалось у мене.

— Операція пройшла успішно…

Я почув лише це серед інших слів. Господи, вона змогла все це витримати. Тепер все буде добре і вона зможе жити нормальне життя як її однолітки. Бігати, стрибати, гуляти.

Я видихнув з полегшенням і спробував сконцентруватися на подальших словах лікаря.

— Скоро її переведуть у звичайну палату. Вона побуде ще деякий час під наглядом і потім ви зможете забрати її додому, але потрібно регулярно впродовж місяців приїжджати, щоб перевіряти стан.

— Так, звісно. Дуже дякую вам лікарю, ви врятували мою сестру, — мій голос зрадницьки здригнувся.

Я навіть не помітив як бабуся підійшла до нас та зі сльозами на очах потягнулась обійняти лікаря.

— Я буду молитися за вас і вашу сім’ю. Ви дали друге життя моїй внучці.

Чоловік зніяковів, але погладив бабусю по спині та повторив, що з Вірою все добре. Згодом він перепросив і сказав, що повинен йти на другу операцію. Ми ще раз подякували йому і я повів бабусю сісти назад, а сам вийшов на двір, щоб надати мозку більше кисню.

У кишені задзвенів телефон та я здригнувся, сам не розуміючи чого. Не глянувши на екран, підняв слухавку.

— Ну що там? Операція ще триває?

Голос Артема відлунює і я автоматично розслабляюся. Чорт, зараз би закурити. Страшенно хочеться випустити дим.

— Вже завершилась. Все пройшло добре.

— Блять, вітаю! Я такий радий, — тараторить Артем.

На горизонті появився чоловік з пачкою сигарет. Ось і знак, що сьогодні можна.

— Я завжди знав, що вона боєць…

Трохи відсуваю телефон від вуха і звертаюсь до незнайомця.

— Перепрошую, не могли б позичити одну? — я киваю на сигарету.

— Без проблем.

Чоловік всунув її у мою руку та чиркнув запальничкою.

— Вельми вдячний, — відповідаю та відходжу.

— Бабуля інфаркту не вхопила? — долинає з телефону.

— На щастя, ні. Весь час читала молитви, — я випускаю клубок диму.

— Що ти там робиш?

— А на що схоже?

— Я чую звук, що ти щось видихаєш. Невже знову куриш?

— Ти знаєш, я курю або коли п’яний або коли ситуація занадто стресова й у мене скоро зірве дах.

— Ти став набагато більше курити з появою Ліни, — мимоволі говорить Алекс.

— Вона заставляє мене відчувати всі спектри емоцій.

— Та я вже зрозумів. Що там щодо компромату на Мазура? Справа рухається?

— Так. Гедіс запевнив, що потрібно понишпорити в кабінеті Алекса.

— Надіюсь, у тебе є розум, щоб самостійно це не робити?

— Зрозуміло, що є! — гарчу у відповідь. — Це зробить Ліна.

— А вона взагалі-то проінформована? Чи це знову лише твої припущення?

— Артеме, не біси ще більше, я і так на нервах. Вона про все знає, і найближчим часом спробує щось віднайти.

— І ти навіть не скажеш, що це небезпечно? — здивовано крикнув друг.

— Я знаю, що це ризик. Але це може зробити лише вона. Ліна зараз поруч з ним, як би мені цього не хотілося. І він їй довіряє.

— Я собі уявляю, що вона буде вигадувати, щоб виманити Алекса з кабінету. У неї багата фантазія. — Чую його сміх.

— Я навіть не хочу про це думати, — посміявся у відповідь.

Усмішка розплилась на моєму обличчі, коли в голові з’явилась картинка Ліниних очей кольору моря. Вона як ті хвилі, як відлив та прилив. Ліна точно любить ігри холодно-гаряче. Вона та сама, яка може вертіти мною як хоче. Так, я високий, габаритний чоловік, який скупий на будь-які емоції, але саме Ліни змушує мене пробудити того ніжного хлопця, який вміє любити та піклуватися. Таким я був лише з сім’єю. Виходить, тепер і вона моя сім’я…

Я звільню її, заберу. Не покину її, щоб там не було. Вона моя душа, моє світло, моя зухвала зміючка. Я переживаю за неї, так само як і вона. Я не настільки дурний, щоб не прочитати її страх, коли Алекс от-от мав з’явитися. Як вона притискалась до мене під час останнього поцілунку…

— Ау, ти знову десь літаєш?