Розділ 29. Підписано

Кароліна

Остаточно приходжу до тями вже у місцевій лікарні. Не можливо не впізнати рідні стіни, в яких працюю вже купу років. Тихий писк апарата збоку та їдкий запах медикаментів вітає мене.

Останнє що пам’ятаю, як дивилась у зачаровані карі очі. Цей погляд… Погляд жалю, злості та занепокоєння одночасно. Чоловік, який нахабно викрав моє серце, стояв неподалік та споглядав на мене з Алексом.

Тимур думає, що я зрадила його. Нас.

Від цього на душі стає ще жахливіше. Не мов десь глибоко відкрилась рана, яка настільки сильно кровоточить, що я не можу навіть вдихнути. Складно уявити, що зараз коїться у його голові. Ще вчора ми були шалено щасливі… А сьогодні — ми розбиті вщент.

Я не хочу, щоб він відвертався від мене. Надіюсь, він зрозуміє колись, що я була змушена так зробити. Інакше, під загрозу попала б я та вся моя сім’я. Це був шантаж зі сторони Мазура. Він навмисно це все зробив, щоб не залишити мені вибору. Я впевнена, що він би пішов в поліцію без вагань і нас всіх би заарештували через мого ненаситного батька.

Мені потрібен час, щоб висковзнути з рук цього маніпулятора. Але питання, як саме? Як я можу скинути ці кайдани з себе? Поки, це не прийшло до моєї голови.

Неочікувано випливає момент розуміння — що я не підписала документи. Я втратила свідомість набагато раніше, а ніж сказала “Так” і поставила свій підпис на бланку. Тобто, офіційно я ще не дружина Мазура. Можливо, у мене є досі шанс на свободу? Всі мої думки розвіює мама, яка тихенько крадеться в палату.

Вона виглядає змученою. Очі запухлі, губи без кольору. Сідає на край ліжка, обережно торкається моєї руки, наче боїться, що я знову зламаюсь.

— Як ти себе почуваєш, донечко? — питає вона, бачачи, що я не сплю.

Мовчу та просто дивлюся на неї. Не хочу нічого та нікого чути. Не зараз…

В її очах читався страх і щось ще… винність? Чи просто втому?

— Ти знепритомніла прямо під час церемонії… Лікарі кажуть — перенапруга, нервовий зрив. Треба відпочити. Все вже минуло, ти в безпеці, — її голос тремтить.

Безпека. Від кого? Від кого ви мене так захищали все життя?

— Ти ж знаєш… Алекс дуже переживав. Все зробив, щоб тобі допомогти.

Я знову мовчу. Бо якщо заговорю — закричу. А я не хочу кричати, не в цій кімнаті, не при ній.

Двері противно заскрипіли, беручи всю увагу на себе. За ними видніється чоловіча голова, а згодом і все тіло. Звісно, хто ж ще, як не Алекс? Лише від одного його погляду у мене виникає бажання сховатися якомога далі.

Він підходить ближче. Мама різко вскакує з лікарняного ліжка та відходить назад.

— Думаю, вам варто побути наодинці. Я буду в коридорі, — швидко протараторила вона і зникла.

Алекс підходить небезпечно близько до мене та ніжно хапає за руку.

— Кохана, ти нас налякала. Але все вже добре. Ми вже… все вже офіційно. Ти тепер моя дружина.

Його усмішка. Його руки. Його дотик, від якого мені стало гірше, ніж від крапельниці.

— Що? — ледь прошепотіла я. — Як це?

— Ти знепритомніла, але… твій тато сказав, що ми не можемо чекати. Ти все одно мала підписати. І… Ти підписала. Тобі допомогли.

Допомогли. Моєю рукою.

Я ж не пам’ятаю, щоб хотіла це робити… але свій підпис я впізнаю. І він там. Біля мого імені. Біля імені того, кого я ненавиджу.

Десь в глибині я відчула: мене зламали. Знову. Так, як я навіть не могла уявити.

Я не була готова. Не була згодна. Але все вже вирішено. Вони вкрали в мене цей вибір.

Моє ім’я тепер пов’язане з ним.

Офіційно. Законно. Без мого серця.

***

Я довго не могла оговтатися від недавніх подій. Але я повинна була опанувати себе і рухатися далі. Якщо я засяду на місці, у мене нічого не вийде. Не вийде добути свободу.

Зараз ми з Алексом живемо в орендованому будинку, але спимо окремо. Це була моя тверда умова. Перші два місяці ми спимо в різних кімнатах. Тоді, я думала, що цього часу достатньо щоб щось вирішити. Але зараз я в цьому страшенно сумніваюсь.

Життя з Мазуром не настільки погане як я собі уявляла. Звісно ж, він не готує від слова зовсім та не дуже дбає про чистоту. Він найняв нам жінку, яка готує та прибирає. Сам часто пропадає на так званій роботі, але думаю, він затримується не тільки там. Бо не раз за весь час приходив на підпитку. Тому, не виключення, що попри роботу, зависає з хлопцями в барі.

Найголовніше руки не розпускає. Бо після того випадку, я страшенно боялася залишатись з ним наодинці. Але, на щастя, відтоді його попустило і він більше не приставав так нахабно. Тепер я думаю, що він був напідпитку. Бо коли він п’яний, то любить показувати характер. Тому я відразу зачиняюсь у своєму маленькому сховку — спальні.

Декілька раз навіть запрошував у ресторан, але я вічно відмовлялася, списуючи це на болі в животі чи щось інше. Цього разу, він твердо сказав, що я повинна піти з ним, бо це благодійний захід.