Розділ 28. Очі в очі на краю

Тимур

Третя сигарета горить в пальцях. Стою, як тінь, під деревом навпроти РАЦСу — ніби сторож біля власного краху. Клуби диму огорнули мене. Мої очі прикуті до будівлі РАЦС. Кілька хвилин тому, я спостерігав як Ліна йшла, я б навіть сказав — пливла під ручку з Мазуром.

Звісно, прекрасне біле плаття, букет нареченої, багато людей навколо. А я тихенько спостерігаю за цим, зжираючи себе думками.Я сидів ночами, намагаючись зловити хоч шепіт її голосу в записах. Але — тиша. Вона мовчала. Як і її телефон.

Вона відплатила мені. Це був її план — переспати зі мною та кинути. Ліна обіцяла мені, що не залишить, не зникне з мого життя, але це все були лише пусті слова.

Моє серце наче сковують ланцюгами, але воно бореться, щоб вирватись назовні. Так сильно стукає всередині. Мене переповнюють почуття злості, жалю, вини. Я злий на неї, що вона переступила через мене, ніби я ніхто і зараз стоїть тут з іншим. Але я не маю права осуджувати її за такий вибір, бо це я з самого початку повівся з нею як останній мудак на цій планеті. Вона має право бути щасливою.

В голові крутиться одне і те саме. Та чорта з два. Я вдаряю долонею по кермі. Вона не могла так. От я не вірю, що після всіх дотиків, слів, поцілунків, вона б змогла так підло вчинити. Це не Ліна. Це просто лялька з її обличчям, одягнута у весільну сукню.

Ця дівчина — та, ким я дихаю. Я не можу дати їй спокій. Не після того, як я вже зробив це один раз, і миттєво пожалкував про це. Я не пробачу собі, якщо не боротимусь до кінця. І мені не стане на заваді ніякий Алекс.

Коли ми були разом, вона говорила від душі… Її слова були сповнені любові та тепла до мене. Приємні дотики до мого тіла… Та блять, вона хотіла мене — це точно. Так само як і я її. Не думаю, що таку тягу до мене, вона могла так артистично зіграти.

Нетерпляче чекаю поки вони вийдуть з середини. Величезні дерев’яні двері швидко відчиняються.

Цього я не очікував побачити…

Ліна зі заплющеними очима на руках у Мазура. Її голова відвернута вбік, а маленька рука звисає донизу. Вигляд у неї занадто жахливий. Під очима сірі мішки, губи ледь не фіолетові. Шкіра як у фарфорової ляльки — холодний білий колір. Левчук разом з дружиною миттєво обступили їх двох, перекривши мені доступ до подій.

Гостра голка встромилася кудись всередину. Так боляче кольнуло. Що вони зробили з нею? Чому вона не розплющує свої небесні очі? Їй погано?

Сигарета так стиснулася у моїй руці, що вона перетворилася на попіл, який розвіявся з вітром.

Сигнал швидкої вже близько. Люди перевели погляд на машину, яка наближається. А мій погляд прикований лише до Ліни. Блять, я не можу нічого зробити. Я не можу вирвати її з лап Мазура і просто забрати. Це вбиває мене. Але на все свій час. Зараз головне, щоб з нею все було в порядку.

Ліна нарешті повільно приходить до тями та старається піднятися з його рук. Її погляд ковзнув по людях… і на мить зупинився. Наші очі зустрілись. Ліна лише легенько кивнула та змахнула сльозу, яка стікала по її щоці. Алекс проводжає її до швидкої і вони зникають. Я сідаю на свій байк. Швидко надягаю шолом та від’їжджаю з місця непоміченим.

Мені потрібно все зважити та обдумати, розкласти по поличках. Я маю точно знати, що робити далі. В цьому мені може допомогти лише одна людина…

Звертаю на вузьку дорогу, яка вкрита великими каменюками. Вони гостро врізаються у шину мотоцикла.

Через деякий час, я вже стукав у двері будинку. Відкрила моя бабуся Ліда. Вона живе одна неподалік міста. Я інколи їжджу до неї, але переважно ми з нею зустрічаємось у Віри в палаті.

— Тимуре, це дійсно ти? — перепитує вона, міцно обіймаючи мене.

— Це дійсно я, бабусю.

— Я вже думала, що ти забув де я живу. Ти ж вже скільки тут не був. Напевно два роки.

— Та де! Я ж приїжджав минулого року на Різдво.

— А, точно. Геть забула. Ти заходи, у мене тут якраз печиво є.

Я зняв взуття та пошкандибав за нею. В домі пахло шоколадом та молоком. Дійсно як в дитинстві, коли мама давала нам таке перед сном, щоб ми краще спали.

— Сідай, розповідай як у тебе життя. Як Віра? Все у неї добре? Я не їздила вже тиждень, захворіла.

— То чому не подзвонила мені? Я б приїхав скорше, привіз ліки. — Обурився.

— Та нічого страшного, все само перейде, — відмахнулась вона.

— Ну ти чого, бабусю!

— Бери давай! — вона підсунула мені печиво по ближче. — Я слухаю.

— Ну що саме тобі розповісти? — спитав, беручи випічку в руки.

— Навіть не знаю. Мене цікавить чи з тобою все добре, і чи ти здоровий. А там далі, що вважаєш за потрібне.

— Зі здоров’ям поки що все супер. Бігаю як має бути! — засміявся я.

— Ну тоді я рада.

— Ну а далі…

Мене муляло всередині відчуття, що я маю розказати бабусі про Ліну. Навіть, не те щоб маю, а я сам хочу. Напевно хочу почути потрібні слова та отримати підтримку. Все-таки, скільки вона вже років прожила, досвіду має достатньо.