Розділ 25. Істина під шрамами

Кароліна

Настрою — нуль. Нічого не хочеться: ні розмовляти, ні думати, ні навіть дихати по-людськи. Але тіло, всупереч всьому, все одно жене мене на вулицю, хоча б трохи подихати свіжим повітрям, дати мозку ковток кисню, наче це здатне оживити думки.

Накинула першу—ліпшу кофту та втиснулась в лосини. Вийшовши на задній дворик, де залишилось трохи тепла після сонця, я всілася у мамине улюблене крісло-качалку. Вона часто проводить тут вечори: з книжкою в одній руці й келихом вина в іншій.

Глибокий вдих. Видих. Ще один.

Дихальна практика помагає, якщо ти сам собі тлумачиш те, що вона тебе заспокоює. Психосоматика дійсно працює. Відчуваю себе жахливо, наче болять всі кістки та м’язи. Я лише встигла заплющити очі й почала нарешті ловити спокійний настрій, як вібрація в кишені пронизила тіло, наче хтось ударив струмом.

Телефон.

Не розплющуючи очей, я на автоматі відповіла на дзвінок.

— Алло.

— Алло. Ти чого на зв’язок не виходиш? Ти вже скільки днів не телефонуєш! Я ще думала — може, відпочиваєш… але це вже занадто.

— Вибач, я дійсно випала з реальності на деякий час. Забула тобі зателефонувати.

— Так, все зрозуміло. Я скоро буду. Поїдемо кудись гуляти.

— О ні, Злато! Я нікуди не поїду.

— Ще як поїдеш! Давай швиденько. Вдягай щось гарне і вперед покоряти світ!

— Я не хочу покоряти світ, — невдоволено бурчу.

— Не показуй мені своє невдоволення. Я і так тебе витягну з цієї чорної діри. Та що то, врешті-решт, має бути!

— Я хочу лежати вдома під ковдрочкою та спати.

— Боже. Ціле життя б так лежала. О ні, я тобі не дам занапастити своє життя. Думаєш, я не знаю, що це все через того злодія паршивого.

— Якого злодія?

— Ну як якого? Того що тебе викрав! Це ти через нього так розклеїлась.

— Злато, я ж заміж скоро виходжу.

— От саме про це потрібно поговорити віч-на-віч. Мало що там у тебе дома стоїть, може якісь жучки.

— Різне може бути, — погодилась я.

— Через годину чекай мене у себе. Я заберу тебе.

— Домовились.

Я неохоче встала з крісла та пішла до кімнати. Відкинувши телефон на тумбочку, підійшла до великої шафи. Одягу у мене достатньо: я завжди витрачаю години для створення унікального образу на день. Але сьогодні я зовсім не хочу напружувати свої мізки, тому просто одягаю чорний офіційний костюм та роблю зализаний хвіст, щоб підходив до строгого стилю.

Як і домовлялися, Злата приїхала рівно за годину. Я швидко накинула на себе пальто, і ми поїхали у невідомість.

— То куди ти мене везеш?

— Це секрет. Але я впевнена, що тобі сподобається.

— Ну ти даєш.

— У нас буде десь так… — вона глянула на навігатор. — Пів години часу на розмову по душах.

— І що ти хочеш у мене вивідати? — сміюсь я.

— Ну, найперше те, що ти сама не своя відтоді як повернулась. Тому прошу чітко пояснити чому так.

— Я сама не знаю, — знизила плечима.

— Ти знаєш. Просто не хочеш собі у цьому зізнатися.

Я на мить замовкла, обдумуючи її слова. Так, можливо, я справді обманюю саму себе.

— Ну тоді ще раз. Що сталося?

— Я тобі вже говорила.

— Говорила, але коли це ще було. Скільки часу вже пройшло, а ти досі не вилізла з цього апатичного стану.

— Ми бачились знову… після викрадення, — різко видихаю я, заплющуючи очі.

— Що? — шоковано крикнула Злата й натиснула на гальма так, що я ледь не поцілувала панель автомобіля. — З цього місця — детальніше.

— Я розкажу, тільки якщо ти нас не вб’єш дорогою.

— Вибач, — вона знову виїхала на трасу.

— Алекс потягнув мене на якісь перегони за містом. Ну я і погодилась, хоча дарма. Там ми й зустрілися з Тимуром… точніше я буквально влетіла в нього, шукаючи Алекса в натовпі.

— Ого, і що він сказав тобі?

— Нічого особливого. Це більше я пригрозила йому не наближатися до мене та зникнути.

— І він так і зробив?

— Ну можна і так сказати.

— І що далі? — нетерпляче питає Злата, кидаючи погляд то на мене, то на дорогу.

— А далі був викид адреналіну.

У мене починає прискорено битися серце від спогадів про той вечір.

— Він брав участь у заїзді та вилетів з траси, впавши з мотоцикла.

— Капець, — шоковано промовила подруга.

— Ти розумієш, у мене в самої ледь не стався інфаркт, коли я побачила його на обочині. Мені здалося, що він взагалі не дихає, він навіть не рухався.