Розділ 22. Це твій вибір

Тимур

Я хочу зчитати її емоції, реакцію на мої дотики. Зрозуміти для себе, як вона ставиться до мене. Чи залишились у неї хоч якісь почуття? Всередині все так кричало. Проковтни свою тупу гордість! Попроси про допомогу! Але я не можу вимагати від неї такого. Це саме я відштовхнув її. Я…

Чесно, навіть не очікував, що вона погодиться поїхати зі мною. Це стало для мене шоком. Вона сиділа, чекала, переживала. В кареті швидкої я ледь сам не збожеволів, дивлячись на її тонкі руки. Так хотілося заспокоїти Ліну.

Її дійсно хвилювала ця ситуація. Щиро вірю, що і я також. Вона хотіла допомогти. В душі так кепсько стало. Я картав себе за те, що так грубо відкинув її від себе, а зараз вона тут, поруч зі мною. Я відмовився від неї, а вона ні. Ліна сильніша ніж я, вона не боїться мене, не боїться труднощів. Вона переступила через свою гордість.

Поки мене оглядають, я годую себе надією, що вона хоч крихту чогось відчуває до мене, бо якби не відчувала нічого, то не сиділа б тут. Правильно?

— Тимуре, що ти робиш?

Її голубі очі невинно дивляться на мене, а я натомість загнав її у пастку з якої не знати чи більше випущу. Мій погляд повністю поглинає її. Так хочеться закарбувати її родимку над губою. Чорт. От це я романтик звісно.

Вона непомітно стискає губи, досі підтримуючи зоровий контакт. Коли дивлюся на неї, то бачу справжнє небо, в яке так хочеться поринути з головою.

Я усвідомив, яку помилку зробив, коли дозволив їй піти. Так, Змієв, ти ідіот. Ти справжній придурок. Ти думав, що все так просто, так? Її забути, а гроші отримати.

Мені стає бридко від самого себе. Як я міг прийняти таке рішення. Я повинен був шукати інший шлях розв’язання проблеми, щоб і її залишити і гроші для Віри дістати. Я повинен був…

— Ти схудла. Ти щось їж? — моя рука ніжно гладить її передпліччя.

— Навіщо ти це питаєш?

— Я хочу знати.

— Нормально я харчуюся, — швидко відповідає вона та відвертає голову вбік.

— Ліно… — я хапаю її підборіддя та повертаю до себе. — Не відвертайся від мене.

— Я маю на це право.

— Ти злишся?

— Я не знаю, що я зараз відчуваю. Навіщо я зараз тут стою? Навіщо це все? Нащо ти приїхав на цю чортові перегони? Нащо?

Вона з кожним наступним питання вдаряла мене в груди ще сильніше. Кінець кінцем, я схопив її за руки та притис до себе.

— Тсс, тихо, зміючко… — шепочу у скроню.

— Ну от що ти зараз робиш? Ти знову граєш зі мною, так?

— Ліно…

— Ні, нічого не говори. Я не хочу слухати знову цієї брехні, добре? Я вирішила не кидати тебе самого, дочекатися поки скажуть що з тобою. Думала, можливо ліки купити і все. На цьому кінець. Не чекай від мене чогось ще.

Чорт, я бачу як сльози застигли у її ніжних очах. І мені наче живіт мотузкою зав’язали. У грудях пече від напруги, так неприємно горить.

— Але тобою все одно щось керувало коли ти вирішувала допомогти мені?

— Керувала людяність. Ця відповідь тебе влаштовує?

— Не дуже.

Я різко впиваюсь в її губи, не даючи оговтатися. Ліна на секунду застигає від неочікуваності, але потім розкриває губи більше, ніби запрошуючи мене до себе ближче. Мої руки почали обережно блудити по її тілу. Ліва рука сильно стискала її тонку талію, а права — грубо схопила за шию. Різкий, пекучий біль стрільнув у лікті правої руки, від чого я незадоволено зашипів, але продовжив почате. Вона любить жорсткіше, без банальностей, це я точно знаю. Хоча, страх того, що вона відбиватиметься, заставляв мене нервувати.

Її рука знайшла місце поміж мого волосся, легенько тягнучи та стискаючи. Ми все дужче углиблювали поцілунок. Ми наче двоє зливалися в ньому, показувати наші емоції один одному.

Не розриваючи поцілунок, я підхопив її руками під попу та підняв в повітря, спираючись на стіну. Вона обвила мою шию, притискаючись ще ближче. Ми горіли бажанням. Все навколо затьмарювалося. Вона важко дихає мені в губи, а я ледь ковтаю від напруги.

В цей момент я зрозумів, що ще не все втрачено. Ліна точно щось відчуває до мене. Її до біса приємні дотики по моєму тілу, легкий стогін. Тримайте мене…

Двері неочікувано відкриваються і ми відразу відриваємося одне від одного. Я ніяково пригладжую скуйовджене волосся, а Ліна поправляє одяг. Блять, дуже вчасно.

— Добрий вечір! — відзивається низенька медсестра в білому халаті. — Йдемо робити укол.

Я перевів погляд на Ліну, ніби чекаючи чогось від неї. Вона глянула на мене у відповідь і швидко протараторила:

— Мені потрібно йти. З тобою вже все добре, ти під наглядом. Ось твій телефон, — вона ставить його на тумбу при вході.

— Ліно, зачекай, — я пробую її зупинити, але вона спритно схопила свою сумочку і вибігла геть.

— Ви куди? — кричить на мене жінка, але я пропускаю це мимо вух.

Я побіг слідом за нею. Опинившись в коридорі, я на півдороги до виходу схопив її за руку, повертаючи до себе лицем.